Главная Политэкономия Політична економія - Бєляєв О.О.

Політична економія - Бєляєв О.О.

§ 4. Закон вартості і його рольу розвитку товарного виробництва

Закон, що регулює розвиток товарного виробництва шляхом обміну товарами відповідно до кількості втіленої в них абстрактної суспільно необхідної праці, називається законом вартості. Він є основним законом простого товарного виробництва.

Закон вартості виражає внутрішньо необхідний і стійкий зв’язок між суспільно необхідною працею, витраченою на виробництво товару і цінами товарів за умов відносної відповідності попиту і пропозиції.

Закон вартості відтворює: внутрішньо необхідні істотні і стійкі зв’язки між індивідуальним і суспільно необхідним робочим часом; внутрішньо необхідні і стійкі зв’язки між вартістю і цінами товарів; наявність стійких зв’язків між виробниками одного виду товарів через конкуренцію, за якої забезпечується взаємний вплив одного виробника на іншого; внутрішньо необхідні зв’язки між працею виробника товарів (суспільно необхідним робочим часом та умовами виробництва); наявність стійкого зв’язку між попитом і пропозицією; обмін еквівалентів, тобто обмін товарів відповідно до кількості та якості витраченої на них суспільно необхідної праці.

Найповніше сутність закону вартості як основного закону простого товарного виробництва виявляється через його функції.

Функції закону вартості

Механізм дії закону вартості в умовах стихійного господарства припускає коливання цін навколо вартості. Відхилення цін від вартості є своєрідним барометром, що показує диспропорції в розподілі суспільної праці. Якщо в даній сфері докладається недостатньо суспільної праці і попит на товар, вироблюваний тут, не задовольняється, ціна товару перевищуватиме вартість. Якщо в дану сферу вкладається занадто багато суспільної праці і пропозиція товарів для продажу перевищує попит на них, ціна впаде нижче за вартість. Проте на відміну від звичайного барометра, що тільки показує погоду, але не може на неї впливати, механізм коливання цін не тільки констатує зміну пропорцій, але й є знаряддям їх стихійного регулювання.

Припустимо, що в даний момент на ринку з’явився підвищений попит на чоботи і знижений — на костюми. Ціна чобіт перевищить вартість, а костюма — стане нижчою за вартість. Це призведе до того, що кравці не одержать повного відшкодування витрат своєї праці; шевці, навпроти, привласнюватимуть якусь додаткову, зайву частину суспільної праці. За таких умов неминуче почнеться перелив праці, капіталів зі збиткових сфер у вигідні. Число шевців збільшиться, число кравців скоротиться. Кількість чобіт, що надходять на ринок, зросте, а костюмів — зменшиться. Тож зміниться співвідношення між попитом і пропозицією, почнеться відхилення цін в інший бік.

У процесі розподілу праці між сферами вартість в остаточному підсумку і виявляється центром, навколо якого коливаються ринкові ціни товарів. Через стихійне коливання цін закон вартості розподіляє і перерозподіляє працю відповідно до суспільних потреб, регулює встановлення визначених пропорцій між різноманітними сферами виробництва.

У кожній галузі виявляється то надлишок пропозиції над попитом, то нестача пропозиції порівняно з попитом. Це неминуче, оскільки перелив праці з однієї сфери в іншу ніхто свідомо не визначає; цей процес відбувається стихійно. Тому збіг пропозиції з попитом може бути лише моментом, а їх розбіжність — звичайним явищем. Тимчасова пропорційність досягається лише шляхом її постійного порушення.

Стихійний характер закону вартості і весь механізм його дії за приватного виробництва призводять до постійних змін в економічному положенні товаровиробників. Між товаровиробниками неминуче триває конкурентна боротьба. Якщо ціна на товар підвищується, то виграють виробники цього товару, а споживачі (покупці) програють. Якщо ціна знижується, то, навпаки, програють виробники, а покупці виграють. За визначеними межами втрати від зниження цін можуть виявитися настільки значними, у першу чергу для тих виробників, в яких індивідуальна вартість вища за суспільну, що вони не зможуть продовжувати процес виробництва: виторг від продажу товару буде менше, ніж необхідно для купівлі сировини і забезпечення виробника та його сім’ї засобами існування.

Якщо навіть товари продаються за вартістю, суперечності між індивідуальною та суспільно необхідною працею призводять до диференціації товаровиробників. Ті з них, в яких витрати праці на виробництво товарів менші, ніж суспільно необхідні, у разі продажу товарів за єдиною суспільною вартістю зможуть одержати виграш і збагатитися.

Товаровиробники, індивідуальні витрати яких вищі за суспільно необхідні, навпаки, у разі продажу товарів за суспільною вартістю зазнаватимуть збитків. Їх становище швидко погіршуватиметься, рівень життя знизиться, а виробництво почне занепадати. Такі виробники зрештою збанкрутіють, вони позбавляться будь-яких засобів виробництва, а отже, й можливості жити за рахунок праці у своєму власному господарстві.

Становище тих товаровиробників, в яких індивідуальні витрати збігаються із суспільно необхідними, характеризується постійною нестабільністю, оскільки суспільно необхідний робочий час не залишається незмінним. Як тільки краща група почне робити основну масу товарів даного роду, величина вартості знизиться. Тепер суспільно необхідним робочим часом стане час, що витрачається кращою групою. Середня група виявиться на положенні тих товаровиробників, в яких індивідуальні витрати перевищують суспільно необхідні, що неминуче позначиться на стані їх господарства.

Таким чином, конкурентна боротьба, суперечності між індивідуальною і суспільно необхідною працею неминуче призводять до того, що частина товаровиробників збагачується і збільшує масштаби виробництва; решта розорюється.

Протиріччя між індивідуальною і суспільно необхідною працею є рушійною силою в розвитку продуктивних сил за умов товарного виробництва. Воно змушує това ровиробників підвищувати продуктивність праці шляхом вдосконалення техніки й організації виробництва. Жорстка конкурентна боротьба, під час якої виживають тільки сильніші, змушує товаровиробників ставати на шлях впровадження технічних удосконалень. Інакше розорення неминуче.

Зростання продуктивності праці веде до зниження вартості товарів, а відповідно й їх цін. Це, в свою чергу, надає нового поштовху підвищенню продуктивності праці. Якщо при натуральних формах господарства тисячоліттями могли зберігатися старі, «дідівські» прийоми і методи виробництва, рутинна техніка, то за товарного виробництва такий застій неможливий. Розвиток продуктивних сил, підвищення продуктивності праці диктуються тут самим характером економічних відносин. За цієї форми виробництва прогрес у розвитку продуктивних сил досягається значно швидше, ніж при замкненому, натуральному господарстві. Дана функція називається рушійною силою стихійного розвитку продуктивних сил. У суспільстві товаровиробників усе робиться для ринку. Тому будь-яка річ наділяється властивостями товару. Вартість останнього ж стає такою самою його «природною» властивістю, як і його споживча вартість. Пропорції обміну між різними товарами виступають як речовинна властивість товарів, а не як вираз визначених пропорцій праці, витраченої їх власниками. Починає здаватися, що світ речей має свої незалежні від людей закони. Більше того, люди стають залежними від руху речей, від відносин між речами. Той або інший розмір суспільної вартості, на відміну від індивідуальної, коливання цін навколо вартості — все це вирішальні чинники, які впливають на долі товаровиробників.

Відносини людей набувають форми відносин речей, а речі нібито одержують суспільні властивості. Наприклад, мінова вартість — кількісне визначення відносин двох товарів, речей. Але за цими відносинами криються виробничі, трудові стосунки людей: речі співвідносяться одна з одною як кількість людської праці, втіленої в них. Порівняння товарів є по суті зіставленням праці людей, що створили ці товари. Пропорції обміну речей є не що інше, як визначена форма прояву і реалізації визначених пропорцій суспільної праці, що містяться в цих речах.

Ми з’ясували, що за міновою вартістю криється вартість, яка є матеріалізованою працею. За всіх систем суспільних відносин речі були продуктами праці. У даному розумінні праця завжди уречевлюється. У товарному ж господарстві уречевлення має інший зміст. Праця окремої особи в такому господарстві має суспільну значимість і являє собою частку сукупної суспільної праці тільки в речі. Тому саме як носій визначеної кількості суспільної праці продукт є вартістю. Ця суспільна властивість речі, як ми вже бачили, не може зумовлюватися фактом фізичної витрати праці. На річ може бути витрачена одна кількість праці, а в дійсності вона може бути носієм цілком іншої кількості суспільно значимої, суспільно необхідної праці. Вартість є речова форма існування витраченого на виробництво продукту суспільної праці.

Товарна форма відносин припускає, що люди не тільки вступають в стосунки між собою з приводу речей, але самі ці стосунки здійснюються через речі, у речовій формі. Оскільки тут єдиною формою зв’язку є приватні відносини товаровиробників з приводу створення ними речей, остільки їх суспільні відносини неминуче здійснюються у формі відносин продуктів їх праці. Речова форма виразу витрат суспільної праці є специфічною, властивою суспільству товаровиробників. Речовою є, таким чином, не тільки мінова вартість як вираз вартості одного товару в іншому, але й сама вартість. Вона виступає як суспільна властивість продукту. Зовнішні форми свого виразу і руху ця властивість знаходить у міновій вартості. Остання є формою виразу вартості продукту. Вартість, у свою чергу, є предметною, речовою формою буття абстрактної праці. Відповідно до цього ніякої іншої форми виявлення вартості, крім мінової, тобто мінового відношення речей, немає.

Товарний фетишизм

Яку б сторону вартості ми не взяли, вона не може існувати і виявляти себе поза річчю (економічним благом). Всі визначення праці — як абстрактної, так і суспільної, суспільно необхідної — існують настільки, наскільки вони зафіксовані у вигляді речей. Люди можуть не знати один одного, не бачити один одного, але вступати в товарні відносини, які є речовими відносинами. Поза рухом речей не може бути стосунків між особами, які існують лише настільки, наскільки існують відносини речей.

Сьогодні рух речей (цін на речі) обіцяє товаровиробнику надію на збагачення, завтра він може знищити його новими пропорціями обміну, позбавити будь-якої можливості самостійного процесу відтворення.

Оскільки зберігаються приватновласницькі товарні відносини, рух речей у дійсності є чинником, що визначає долі товаровиробників. Але це зумовлюється природою даних виробничих відносин людей. Тим часом товаровиробникам здається, що це випливає з природи речей, що речі самі по собі мають суспільні риси. Таке явище називається товарним фетишизмом. Як відомо, під фетишизмом розуміється культ неживих предметів. У даному разі товари, що є продуктом людської праці, створені руками людини, наділяються людьми особливими суспільними властивостями. Було б невірно зводити товарний фетишизм тільки до явища суспільної свідомості товаровиробників. На відміну від фетишизму взагалі, де неживий предмет без підстави наділяється надприродними властивостями і тому може бути віднесений цілком до галузі свідомості, товарний фетишизм має об’єктивну основу. Відносини людей у товарному виробництві, що ґрунтується на приватній власності, об’єктивно не можуть мати ніякої іншої форми виразу, крім речової. Тому саме рух речей виступає чинником, що визначає долі людей. Це і є об’єктивною основою товарного фетишизму. Розкриття таємниці товарного фетишизму, суб’єктивне його подолання не ліквідують об’єктивної основи товарного фетишизму.

Протягом багатовікової історії свого розвитку товарне виробництво еволюціонувало від простого до капіталістичного. Останнє сьогодні трансформується в соціально орієнтовану ринкову економіку, що характерно для значної кількості країн. Тут на шляху прогресу діють дві протилежні тенденції: до розширення виробництва, з одного боку, і звуження — з іншого. Перша тенденція зумовлена подальшим поглибленням суспільного поділу праці і ростом чисельності економічно відокремлених господарюючих суб’єктів. Тенденція до звуження виробництва визначається подальшим розвитком масштабів його концентрації і централізації, а також розширенням масштабів регулювання і планомірності на рівні окремих компаній (корпорацій).