Главная Экономика Економіка аграрних підприємств - Андрійчук В.Г.

Економіка аграрних підприємств - Андрійчук В.Г.

Тема 5. ЗОВНІШНЄ СЕРЕДОВИЩЕ ДІЯЛЬНОСТІ АГРАРНИХ ПІДПРИЄМСТВ У РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

5.1. Мікросередовище функціонуванняаграрних підприємств

Кожне аграрне підприємство здійснює свою діяльність не ізольовано, а в певному контакті із зовнішнім середовищем, яке представлене відомими силами, що діють за його межами. Ці сили з різним ступенем активності, безпосередньо або опосередковано, швидко чи повільно, передбачувано або не передбачувано впливають на життя підприємства, зачіпають його інтереси. На одні сили підприємство може до певного ступеня впливати, намагаючись скорегувати їх дію в своїх інтересах, проте інші є повністю неконтрольованими. Незважаючи на неоднаковий характер дії зовнішніх сил, підприємство не може не рахуватися з ними в процесі своєї діяльності, бо інше призводитиме до негативних наслідків.

Складність зовнішнього середовища визначається такими факторами:

• кількістю зовнішніх сил, що впливають на підприємство і на які воно повинне реагувати;
• ступенем впливу відповідних зовнішніх сил на діяльність підприємства та їх взаємозв’язком: посилюючим, коли зміна ступеня впливу однієї з ланок (сил) зовнішнього середовища посилює вплив іншої (інших) ланки; нейтральний; послаблюючий, за якого посилення (послаблення) впливу однієї ланки зменшує вплив іншої (інших) ланки зовнішнього середовища;
• варіативністю зовнішніх сил та швидкістю, з якою можуть проходити зміни в ступені їх впливу на діяльність підприємства;
• ступенем невизначеності зовнішнього середовища для підприємства. Вона зменшується із збільшенням кількості достовірної інформації, якою володіє підприємство, і навпаки. Велику роль тут відіграє і кваліфікація персоналу підприємства, який аналізує й оцінює дану інформацію. Для прийняття обґрунтованих рішень важливо здійснювати прогнозування зовнішнього середовища, тобто передбачувати можливі зміни його і виникнення вірогідних подій під впливом такої зміни.

Рельєфно виражена неоднорідність зовнішнього середовища, що оточує аграрні підприємства, дає змогу визначити дві його складові: мікросередовище і макросередовище.

Мікросередовище являє собою сукупність зовнішніх щодо підприємства суб’єктів і сил, які безпосередньо впливають на його діяльність і які, в свою чергу, перебувають під впливом цієї діяльності. Іншими словами, мікросередовище — це партнерське середовище, суб’єктами якого є підприємства, організації й установи, що мають безпосереднє відношення до підприємства і з якими воно вступає в певні виробничі, економічні, фінансові та організаційно-господарські стосунки. Ці стосунки оформляються через відповідні ділові угоди, які не обов’язково повинні бути юридично оформлені. В умовах розвинутого ринку, де партнерство будується на довірі, ділові угоди часом укладаються усно і виконуються партнерами не менш ретельно, ніж угоди письмові.

Зміни, що відбуваються в мікросередовищі, безпосередньо зачіпають економічні інтереси аграрних підприємств, оскільки саме завдяки партнерським зв’язкам вони отримують прибуток. Більше того, без таких зв’язків не змогли б одержати прибутку і партнери підприємства. Ця взаємозалежність партнерів в умовах розвинутих ринкових відносин призводить до того, що відбувається конкуренція не просто між окремими однопрофільними підприємствами, а між комплексами підприємств, які поєднані між собою партнерськими зв’язками. В кожному з таких комплексів будь-яке підприємство заінтересоване в тому, щоб його партнери працювали ефективно. Тому, наприклад, аграрному підприємству невигідно, щоб збанкрутувала страхова компанія, яка його обслуговує, так само як і останній невигідно, щоб збанкрутувало підприємство, оскільки завжди постраждають обидва партнери.

Відносини між партнерами повинні бути чесними і відвертими, оскільки порушення договорів без поважних на те причин, інтриги, намагання обдурити партнерів призведуть до того, що в майбутньому ніхто з таким підприємством не укладатиме ділові угоди, а в умовах ринку це означатиме його повний крах як юридичної особи, суб’єкта господарської діяльності.

Складовими мікросередовища, в якому функціонують аграрні підприємства, є:

— споживачі сільськогосподарської продукції;

— посередники;

— постачальники необхідних аграрним підприємствам ресурсів;

— агросервісні підприємства й організації, що надають певні виробничі послуги аграрним підприємствам;

— фінансово-кредитні установи;

— юридичні контори;

— найближчі конкуренти.

Споживачі сільськогосподарської продукції (клієнтура) — ті суб’єкти ринку, які придбають у аграрних підприємств сільськогосподарську продукцію для подальшого виробничого чи особистого споживання чи для наступного перепродажу іншим споживачам з одночасним одержанням для себе прибутку. В Україні тепер головними споживачами сільськогосподарської продукції є переробні підприємства — цукрозаводи, льонозаводи, підприємства елеваторної і борошно-круп’яної промисловості, комбікормові заводи, масло- і молокозаводи, м’ясокомбінати, спиртові заводи тощо. Аграрні підприємства укладають з названими партнерами договори (контракти), в яких передбачають умови продажу і відповідальність сторін за невиконання договірних зобов’язань.

Аграрні підприємства частину своєї продукції реалізують населенню на сільськогосподарських ринках або прямо на місці (працівникам господарства, соціальної сфери села, іншим громадянам — для особистого споживання). Цим каналом реалізують переважно овочі, баштанні, фрукти, молодняк тварин. Через відсутність у більшості аграрних підприємств власної торговельної мережі, переробних виробництв (консервних, ковбасних цехів, пунктів первинної переробки молока й т. ін.) частка продукції, яка реалізується ними для особистого споживання населенню, в загальному обсязі продажу поки що невелика. Проте вже зараз є підстави для висновку, що сільськогосподарські товаровиробники збільшуватимуть обсяг реалізації продукції населенню для особистого споживання. В цьому переконують практичні кроки низки аграрних підприємств, що спрямовані на розвиток у себе агропромислового виробництва з повним циклом: виробництво сільськогосподарської продукції — переробка — реалізація кінцевого продукту споживачам.

Споживачами сільськогосподарської продукції можуть бути і закордонні покупці, які придбають її для виробничого й особистого споживання або ж для перепродажу.

Посередники — це такі підприємства чи організації, які за дорученням аграрних підприємств продають їх продукцію або знаходять клієнтів для такого продажу. В умовах ринкової економіки важливими посередниками є товарні біржі, головне завдання яких — сприяння торгівлі великими партіями окремих товарів шляхом надання посередницьких послуг в укладанні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозиції, вивчення, впорядкування і здешевлення пов’язаних з цим торговельних операцій. На Заході товарні біржі обслуговують 25 % валового національного продукту. Для реалізації сільськогосподарських товарів (у вигляді великих партій однакових за величиною та якістю) тут створені спеціалізовані товарні біржі. Наприклад, у Чикаго (США) одна з товарних бірж спеціалізується на продажу окремих видів продукції рослинництва, інша — на продукції тваринництва.

В Україні біржова діяльність для обслуговування аграрного сектора була започаткована у 1992 р. завдяки створенню першої товарної біржі для реалізації сільськогосподарських товарів. У середині 2001 р. існували вже 43 агротоварних біржі, 28 з яких мають право реєстрації експортних контрактів на реалізацію сільськогосподарської продукції. Вони розташовані в усіх регіонах України й об’єднані в єдину електронно-інформаційну мережу. На початку функціонування бірж більшість операцій в них здійснювалася у вигляді спотових угод з реальним товаром у короткий термін (до 15 днів), що свідчило про низький рівень організації їх діяльності. В даний час істотно збільшується частка форвардних угод з терміном поставки від трьох до 12 місяців. На товарних сільськогосподарських біржах у країнах з розвинутою економікою переважають форвардні й особливо ф’ючерсні угоди, а частка спотових операцій тут невелика.

Діяльність аграрних бірж істотно активізувалася після виходу в світ Указу Президента України від 3 грудня 1999 р. «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» і здійснення реструктуризації КСП у приватні агроформування. Біржі як основний суб’єкт інфраструктури організованого аграрного ринку забезпечують прозорість операцій купівлі-продажу, створюють умови для продажу продукції за реальними цінами , дають змогу аграрним підприємствам відмовитися від бартерних операцій, які перважно є економічно невигідними для них. Така діяльність бірж позитивно впливає на подолання диспаритету цін.

До посередників-суб’єктів інфраструктури організованого аграрного ринку відносяться, крім бірж, і агроторгові дома. На початку 2001 р. їх функціонувало 388, в тому числі на районному рівні — 327 і на обласному — 61 ( в 2000 р. діяло всього 92 агроторгових доми). Ці ринкові структури формують великі партії товарів (лоти) для подальшого продажу на біржах, по інших каналах, здійснюють посередницькі послуги щодо укладання спотових і форвардних контрактів, через них здійснюється продаж ресурсів тощо. Подальше збільшення кількості агроторгових домів очікується і в майбутньому.

Водночас збільшується кількість інших суб’єктів інфраструктури аграрного ринку. На вказаний період уже діяли 291 оптово-продовольчий ринок, 180 оптово-плодоовочевих ринків, 16389 заготівельних пунктів. Започатковані аукціони живої худоби, 90 з яких діють на постійній основі.

Для поліпшення діяльності посередників-суб’єктів інфраструктури аграрного ринку, особливо на районному та обласному рівнях, важливо забезпечити функціонування дієвої системи цінового моніторингу, завдяки якій аграрні підприємства матимуть змогу своєчасно одержувати й аналізувати інформацію про рівень цін на сільськогосподарську продукцію, попит і пропозицію на неї тощо.

Характерною особливістю мікросередовища 90-х років і сучасного періоду (2002 р.) є те, що виникло багато суто посередницьких структур, яких партнерами можна назвати умовно. Вони закуповують в аграрних підприємствах сільськогосподарську продукцію, яку потім від свого імені і на своїх умовах продають іншим споживачам, нерідко закордонним, маючи на цій посередницькій операції значний зиск. Аграрні підприємства при цьому втрачають значну частину свого прибутку, тому їх зусилля мають бути спрямовані на встановлення ділових стосунків із посередниками як суб’єктами інфраструктури організованого аграрного ринку та покупцями, які були б кінцевими споживачами їх продукції.

До посередників відносять також підприємства, що спеціалізуються на переміщенні (перевезенні) товарів з одного місця в інше, де є можливість реалізувати сільськогосподарські товари з більшим економічним зиском.

Постачальники — це підприємства, окремі ділові особи, що забезпечують усі організаційні форми господарювання на селі необхідними для них матеріальними ресурсами — паливом, мінеральними добривами, отрутохімікатами, технікою, запасними частинами тощо.

З розвитком ринкових відносин у нашій державі динамічно стали розвиватися оптова торгівля цими ресурсами, які здійснюють багато підприємницьких структур. Це посилює конкуренцію між ними і водночас розширює можливості вибору аграрними підприємствами саме тих партнерів, які пропонують більш прийнятні умови ділового співробітництва. Серед постачальників в АПК виникли досить потужні приватні структури, які постачають селу необхідні ресурси. Так, серед постачальників мінеральних добрив найбільшу частку в ринку в середині 2001 р. займало ВАТ Агрохімцентр, яке має свої представництва в усіх областях України. Ос-новними постачальниками отрутохімікатів, крім названої структури, є закрите акціонерне товариство «Украгробізнес», спільне підприємство «Райз Агросервіс — інвест», ТОВ «Об’єднана агротехнічна компанія», ТОВ АПФ «Агромир», ВАТ «Украгросервіс».

Основними постачальниками техніки на початку 2002 р. були такі державні відкриті акціонерні товариства, як «Украгротех» (Українське державне підприємство по матеріально-технічному забезпеченню), «Украгротехсервіс» (Український державний концерн по матеріально-технічному і сервісному забезпеченню АПК), «Украгротранс» (Український державний конструкторський технологічний інститут транспорту). У квітні 2001 р. сто відсотків акцій цих структур було передано до статутного фонду новоствореної національної акціонерної компанії «Украгролізинг», однією з головних функцій якої є постачання вітчизняної техніки аграрним підприємствам на умовах фінансового лізингу.

Слід зазначити, що постачальники — це переважно посередницькі структури між промисловими підприємствами, що виробляють необхідні для села ресурси, і сільськогосподарськими товаровиробниками, які купують ці ресурси. На операції Г – Т – Г1 завдяки нерідко істотному підвищенню ціни на ресурси ці структури одержують значні прибутки, а аграрні підприємства несуть невиправдано великі витрати. В цих умовах окремі такі підприємства намагаються самостійно вирішувати питання забезпечення своїх потреб матеріальними ресурсами через укладання прямих договорів з промисловими підприємствами.

Аграрні підприємства повинні постійно стежити за динамікою цін на матеріальні ресурси, оцінювати можливості й обсяги їх придбання. Це необхідно у зв’язку з тим, що будь-які зміни в середовищі постачальників (зростання або зниження цін, нестача відповідних матеріалів) безпосередньо позначаються на масштабах і собівартості виробництва сільськогосподарської продукції, а через них — і на прибутковості господарства в цілому.

Агросервісні підприємства та організації надають аграрним підприємствам необхідні виробничі послуги і завдяки цьому створюють нормальні умови для функціонування сільськогосподарського виробництва.

За роки економічної кризи через брак коштів в аграрних підприємствах для оплати виробничих послуг їх сервісне обслуговування значно скоротилося. Відбулися в зв’язку з цим істотні організаційні зміни в даній ланці мікросередовища. Так, перестала існувати колись потужна структура «Укрсільгосптехніка», яка надавала, крім інших, і ремонтні послуги. Необхідність у наданні новоствореним підприємствам таких послуг, зважаючи на вкрай зношений їх основний капітал, є більш ніж очевидною. Тому важливо, що у 2001 р. була створена Українська корпорація з ремонтного, сервісного і матеріально-технічного забезпечення АПК «Украгроремтехзабезпечення». Крім ремонтних, ця структура надаватиме і такі послуги, як прокат техніки, виконання механізованих робіт, технічне обслуговування, механізація та електрифікація трудомістких процесів.

Зважаючи на звужені можливості сільськогосподарських товаровиробників щодо придбання техніки, проблема механізації виробництва сільськогосподарської продукції в них стала вирішуватися і шляхом використання послуг створених регіональних приватних та державних машинно-технологічних станцій (МТС). Вони здійснюють на договірних засадах агротехсервісне обслуговування аграрних підприємств шляхом надання їм допомоги у виконанні найбільш трудомістких і складних робіт (оранки, збирання зернових і коренеплодів, внесення добрив, боротьби з шкідниками і хворобами тощо). Крім того, МТС надають техніку напрокат і в оренду, проводять ремонти, здійснюють інші види технічного обслуговування.

Особливо важливо розвивати на сучасному етапі державні МТС, сто відсотків акцій яких передано до статутного фонду національної акціонерної компанії «Украгролізинг». У кожному адміністративному районі бажано мати хоча б одну таку МТС. Ці підприємства стали реально впливати на зниження цін на механізовані сільськогосподарські роботи, беручи плату за їх виконання нерідко майже вдвічі меншу порівняно з аналогічними комерційними структурами. Зрозуміло, що в таких умовах ефективність діяльності державних МТС значно нижча за приватні. Але це не повинно бути причиною згортання їх діяльності, оскільки така дія істотно послабить конкурентне середовище на ринку агросервісних послуг, призведе до його монополізації приватними МТС, а отже, і до збільшення витрат аграрних підприємств.

Для аграрних підприємств важливо, щоб вартість агросервісних послуг була низькою, а їх якість — високою. Виходячи з цих критеріїв, вони повинні вибрати, якими саме виробничими послугами доцільно користуватися, залучаючи агросервісні підприємства, а які економічно вигідніше здійснювати власними силами. Цей вибір залежатиме від конкретних умов діяльності аграрних підприємств. Якщо, наприклад, середній ремонт трактора в майстерні господарства обійдеться дорожче, ніж ремонт на агросервісному підприємстві, то воно скористається послугами останнього. Водночас в іншому аграрному підприємстві ситуація може скластися інакше, а тому господарство здійснюватиме ремонт самотужки.

Фінансово-кредитні установи — банки, страхові компанії, кредитні та інші установи, з якими аграрні підприємства вступають у ділові стосунки при збереженні готівки, фінансуванні своїх угод, страхуванні себе від ризику, одержанні довгострокових кредитів тощо. Взаємовідносини з фінансово-кредитними установами є дуже важливими для аграрних підприємств, оскільки зміна процентних ставок на кредит, скорочення (збільшення) можливостей його одержання істотно впливають на їх господарську діяльність і економічне становище. Тому з цими партнерами господарства повинні встановлювати міцні зв’язки.

Юридичні установи (контори) є також важливими партнерами підприємств, у тому числі й аграрних. Адже для ринкової економіки характерні множинність і складність економічних взаємозв’язків, що виникають з різними суб’єктами ринку. Тому при укладанні ділових угод, їх виконанні, виникненні спірних питань підприємства змушені вдаватися до послуг юридичних установ. Такі послуги дають змогу підприємствам уникнути невиправданих втрат, досягти кращого зиску від здійснюваних ними ділових операцій.

Найближчі конкуренти — це ті сільськогосподарські товаровиробники, які виробляють на продаж однакову з даним підприємством сільськогосподарську продукцію. Проте в умовах її дефіциту конкуренти виступають лише потенційними носіями зовнішньої загрози для підприємства. З насиченням ринку сільськогосподарськими товарами на діяльність аграрного підприємства істотно впливатимуть насамперед його найближчі конкуренти, тобто такі сільськогосподарські формування, які реалізують свою продукцію тим самим споживачам і посередникам, входячи в ту саму сировинну зону. Якщо найближчі конкуренти починають виробляти більше продукції, ніж здатний використати відповідний споживач, то останній орієнтуватиметься на тих виробників, які пропонують продукцію кращої якості і в найбільш прийнятні строки. З цієї причини в аграрному підприємстві може виникати проблема збуту його продукції, якщо воно своєчасно не вживатиме необхідних заходів щодо підвищення її конкурентоспроможності.