Главная История Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

ПІДСУМКИ

Короткий відтинок часу —півстоліття — якому присвячений цей розділ, насичений змістом у всіх галузях життя України.

Наприкінці XVI ст. по всій Правобережній Україні спалахували селянські повстання проти дідичів, а міської бідноти — проти патриціїв, купців. Але всі ці повстання мали ізольований характер. Повстанці боролися проти своїх гнобителів, намагаючись поліпшити свос матеріяльне становище. До свідомості народних мас дуже повільно доходило, що боротися треба не проти гнобителів, а проти режиму. В цьому відношенні дуже важливою є спроба встановити народоправство без польського шляхетського режиму. Цю спробу зробили напередодні XVII ст. (1594—1596) брацлавські міщани з допомогою козаків під проводом Наливайка.

Інший характер мають повстання XVII століття. В них беруть участь не селяни з вилами та сокирами, а козаки, ліпше військо Західньої Европи.

Загартоване в боях з татарами і турками, козацтво напередодні XVII ст. вважалося значним чинником у боротьбі з Туреччиною, і недарма сам папа й цісар Рудольф Габсбурзький засилали послів для переговорів у цій справі з козаками. Не «гультяями», не «збіговищем злочинців» вважали козацтво тогочасні могутні володарі Европи. Та й самі козаки з власної ініціятиви виходили поза межі Речі Посполитої та запорозьких степів і активно включалися в європейські війни, головним чином у 30-літню війну; крім того брали вони участь в походах Лжедимитрія на Москву.

Козаки стали тією мілітарною силою, без участи якої годі було вирішувати питання війни та миру Східньої Европи. Вітри зі Сходу приносили думки, які вже починали оформлюватися в головах ліпших представників козацтва. «Показується, що козаки бажали утвердити свою республіку в Україні, а Запоріжжя числили лише лицарською школою», — характеризував ці настрої П. Куліш. До цих висновків приходили й спостережливі чужинці. З Ґданську писали, що козаки «нібито хочуть заснувати нову республіку, для якої буцімто Наливайко прибрав титул князя». Це твердження не відповідало дійсності, але цікава, що воно було. Вдумливий спостерігач, католицький єпископ й. Верещинський, 1596 року подав проект створення Козацької держави на схід від Дніпра. Тогочасні чужинецькі документи свідчать, що думки про створення Козацької держави кружляли на Сході Европи.

На тлі цих чуток та думок набуває цілком іншого забарвлення коротка доба гетьманування Петра Сагайдачного. Перемога над Туреччиною, здобуття Каффи, звитяжна участь в польському поході на Москву, нарешті — бій під Хотином! Як володар правив він Україною, не звертаючи уваги на те, що на Запоріжжі сидів нездалий гетьман Бородавка. І не з гетьманом Бородавкою домовлявся король, а з Сагайдачним. Володарем був він, Сагайдачний, і залишився ним до смерти, яка перекреслила всі досягнення майже 20-ти років.

Але ні підступна політика Польщі, ні сама смерть вождя не змогли знищити того ідеологічного зрушення, яке викликали дії Сагайдачного. Нововисвячені владики в маніфесті 1621 року заявили, що козаки — «плем'я славного народу руського... Це ж вони за Володимира, монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Це ж їхні предки разом з Володимиром христились, віру християнську від Константиногальської Церкви приймали». Так в офіційному документі стверджено спадкоємство козаків від «русів».

Мине 28 страшних, кривавих років, років пригнічення українського народу, років, .коли переможна Польща буде певна, що розчавила козаків. І в мёнт, коли переможець, Богдан Хмельницький, вступить до Києва, вітатиме його Київ цими ж словами. Не зважаючи на поразки, на пригнічення, ідея, яка зродилася, — жила. Ця ідея була породжена Петром Сагайдачним.

Не вбили цієї ідеї і тяжкі невдачі козаків, ні пригноблення переможцями. Під попелом надій жеврів вогонь, що спалахнув революцією Богдана Хмельницького.

Повстання першої половини ХVП ст. вже не були розрізненими селянськими повстаннями XVI століття. Це була вже війна, яка велася «не на живот, а на смерть», війна, в якій обидва противники напружували всі свої сили й виставляли своїх найкращих полководців. Перемогла Польща, яка мала незмірно більше сил. Козацтво, втративши ліпших вождів, втративши десятки тисяч жертв, здобуті права, нібито було розторощене навіки. Так короткозоро дивилися польський уряд, магнати, шляхетство, тріюмфуючи перемогою й насолоджуючись «золотим спокоєм». Але то була тиша перед рішучим боєм!

Цей «золотий спокій» дав можливість Україні піднести господарство, розбудувати промисловість. Нові рудні, гути, буди, бурі ти селітри, соляні жупи, воскобійні, млини вкривають Україну. Величезні гурти вгодованої худоби женуть за кордон. Експорт збіжжя перевищує експорт усіх попередніх років. Звичайно, золото лилося в кишені польської шляхти та магнатів, але діставали дещо й українські козаки, міщани та селяни.

Колонізація Лівобережжя українським народом знову поширила межі України далеко на схід. Щоправда, значна доля ініціятиви належала польським магнатам, але заселяли широкі степи українські селяни. Будували нові міста польські магнати, але мешкали в них українці. Перша половина XVII ст. характеризується поширенням української колонізації ще далі на схід — до Дикого поля, на Донеччину, де виростає нова Україна, Слобідська. Наслідком цих колонізаційних рухів, за межами Польщі, на слободах, у степу, в Дикому полі виростало нове покоління українців, що ще не зазнало гніту панщини, кріпацтва, покоління волелюбних і свідомих своєї сили людей. Все це виявилося пізніше, але визрівало під час «золотого спокою».

На базі економічного розквіту країни зростала національна культура. Остріг, Львів, Київ — ці три осередки з їх школами, друкарнями, ученими за короткий час дали так багато культурних цінностей, яких не дали попередні століття. Київ зайняв своє історичне місце в історії української культури: Братська школа й Києво-Могилянська колегія, що стала першим українським університетом, друкарні, гуртки учених Єлисея Плетенецького, що став «батьком всього українського народу», і головно Петра Могили, що творив «Київський Атеней». Величезними кроками ступали вперед культура, наука, мистецтво. Творилася літературна мова, укладалися словники, підручники, пляни, а головно — виховувалося нове покоління — освічене, активне, національно свідоме, що пишалося минулим України.

Яка колосальна різниця між Києвом кінця XVI ст., коли він був другорядним містом, із зруйнованими церквами, з бідним міщанством — і Києвом перед Хмельниччиною, коли він знову засяяв красою св. Софії, Спаса на Берестові та інших храмів, коли став знову культурною та церковною столицею великого народу.

Церква стала основою культурного життя України. Релігійна полеміка дала ряд видатних письменників. В історії України не було доби, яка була б так насичена церковними дискусіями. Але й не було в історії України доби, в якій ліпші представники обох таборів - уніятського та православного — так тірко уболівали б з приводу поділу України на дві частини й так щиро прагнули б об'єднати Русь з Руссю». Це була остання спроба, яка більше не повторилася.

Український народ піднісся на недосяжну височінь. І що глибше усвідомлював він своє економічне багатство, духову велич, тим гостріше відчував контраст між цим піднесенням і національним пригніченням: йому бракувало свободи та власної держави.

Такий був зміст цієї доби — світанку великої революції Богдана Хмельницького, підготови до неї; доби, початок і кінець якій поклали маестатичні постатті двох видатних мужів України, двох Петрів: гетьмана Петра Сагайдачного та митрополита Петра Могили