Главная История Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

д) Український патріярхат

Польський уряд, який бачив, як зміцнюється Московська держава, готовий був цілком пожертвувати унією і створити порядок, що остаточно зліквідував би залежність Православної Церкви в Польщі та Литві від Царгородського патріярха і зробив би непотрібним для неї шукати протекторату Москви. Найкращим виходом, на думку Владислава IV, було створення незалежного ні від кого Українського (руського) патріярхату. Ідея такого патріярхату зародилася ще у Мелетія Смотрицького, як засіб примирити Русь з Руссю. Носієм її був митрополит Йосиф-Велямін Рутський. Владислав IV звертався до папи Урбана VIII з пропозицією зорганізувати цей патріярхат, але не знайшов співчуття в Апостольській Столиці. Папа сподівався на унію з Цар-городом, а організація Українського патріярхату виривала з рук Царгородського патріярха Православну Церкву в Польщі та Литві. Пала відповів Владиславов IV твердою вимогою поширити унію на засадах флорентійського Собору.

Ідею заснування Українського Патріархату сучасники і значна частина істориків зв'язували з іменем Петра Могили, Дійсно, в 1626-их роках він поділяв думки Мелетія Смотрицького, брав участь в Соборі 1627 року разом з митрополитом Йовом Борецьким, розглядав «Унійний катехизис» Мелетія Смотрицького; брав участь у 1628 році і в Соборі в Городку, що ухвалив «знайти спосіб..., щоб утворити єдність Руси з Руссю, уніятів з не-уніятами. Але далі Петро Могила не пішов, і 1628 року брав у Києві участь в Соборі, який засудив «Апологію» Смотрицького.

Ставши митрополитом, Могила не припинив зв'язків з унїятами в тому числі з Веляміном Рутським. Відоме його листування з папою Урбаном VІІІ в справі заснування Українсько-Білоруського патріархату, але він сам дуже обережно ставився до реалізації цієї ідеї. 1636 року Могила звернувся до братства із закликом примиритися з уніятами і радив добре обміркувати справу патріархату, яка буде поставлена на Соймі 1637 року. Проте, ця справа далі переговорів не пішла, бо православні як умову приєднання до унії ставили згоду патріярха. Петро Могила нічим не зрадив православної віри, про що свідчить і його «Ісповідання», якого не наважився він надрукувати, не діставши ухвали східніх патріярхів, а також його «Заповіт».

Погляд на Петра Могилу, як на прихильника унії, значною мірою базується на ворожій пропаганді б. митрополита Ісаї Копинського, який поширював чутки, нібито Могила відпав від православної віри, з благословення папи стане патріархом, православні церкви оберне на костьоли, Печерський манастир передасть Бернардинам, а Михайлівський — Домініканам, і митрополитом Київським буде уніятський єпископ Корсак. Наслідком цих чуток щось із 150 ченців полтавських манастирів, зв'язаних з Ісаєю Копинським, виемігрували до Московщини і були розкидані по манастирях Нижегородщини та Симбірщини.

Підводячи підсумки діяльности Петра Могили, як митрополита, треба підкреслити велику ідеологічну різницю, яка спостерігається між Церквою початку XVІІ ст. і його часами. Церковна ієрархіям 1620 року постала революційним шляхом, без дозволу короля, і була тісно пов'язана з широкими кодами українського громадянства — його елітою, козацтвом. Петро Могила дав багато для Української Церкви, і його досягненням вона жила аж поки її не поглинула Російська Церква. Але все, що дав Могила — «Ісповідання Віри», Требник, Служебник, реформу чернечого життя, школи — все це дав без будь-якого зв'язку з козацтвом.

Православна Церква на Україні У першій половині ХVІІ ст. Українська Церква після бурхливої боротьби з унією, оформлюється як національна Церква, скупчуючи видатні інтелектуальні сили, які залишили для науки цінні твори богословською, філософського, літературного характеру. В цій добі здобув собі славу науковий осередок — Київська Колегія.

Величезне значення мали скликувані головним чином у 1620-их роках собори, які обміркували важливі питання Церкви, вони зв'язували духовенство з мирянами й давали можливість духовенству довідуватись про бажання, настрої мирян. Собори в ширших маштабах продовжували те, що робили братства. Року 1629 Собор у Києві не міг вирішити питання про участь в спільному з уніятами Соборі у Львові тому, що не було представників мирян-шляхти.

Як підкреслює І. Власовський, церковне життя, навіть чернече, не відмежувалося від світу, не замикалося в аскетизмі; в ньому сполучалися в гармонійне ціле християнська віра та національні ідеали.

Важливе явище в церковному житті XVII ст.: архимандрити беруть жваву участь в соборах з мирянами, а з другого боку — в обранні архимандритів беруть участь миряни.

Кінець XVI ст. і перша половина XVII характеризується піднесенням чернечого життя. Братства і окремі особи засновують нові манастирі. Найбільші відомі серед фундаторів нових манастирів князі Гольшанські, Кірдейки, Чарторийські, князі Острозькі, князі Корецькі, княгиня Вишневецька, Гулевич-Воютинський, Адам Кисіль, Вороничі, шляхтичі Загоровські, Гойські. За підрахунком І. Власовського, до Хмельниччини засновано в Україні 55 манастирів, в Білорусі — 45. Деякі з них, як Почаївський, Успенський та Дерманський на Волині, Межигірський під Києвом, набули великої слави моральними гідностями ченців і стали важливими осередками української культури.

Церква на Буковині. Після переходу Буковини в другій половині XVI ст. під владу Молдавської держави, вона ще довгий час зберегала свій український характер. Українська культура, передовіша ніж румунська, спричинилася до духового ренесансу. Українська жива мова панувала в державних установах, а церковно-слов'янська — в церковних. Молдавське духовенство спочатку було залежне від львівського й допомагало Православній Церкві, яка в Західній Україні зазнавала утисків. В ті часи на Буковині було багато православних манастирів, при яких існували школи — в Сучаві, Путні, Радівцях. Хто хотів здобути вищу освіту, їхав до Львова, Києва або до Німеччини, Відня, Парижу. Звичайно, перші буковинські літературні пам'ятки мають релігійний характер. Першою рукописною пам'яткою Буковини є Євангеліє манастиря Путна ХІІІ ст., яка має сліди тодішньої української літературної мови.

Не зважаючи на те, що Буковина, як складова частина Молдавії, не входила в сферу впливу католицизму і українці та румуни (молдавани) були православні, вона втягнулась у релігійну боротьбу, що охопила Україну XVI ст. На Буковині знайшлися палкі оборонці православ'я. В буковинських манастирях полемісти знаходили багаті книгозбірні, в яких обґрунтували свої тези. У манастирі Путна Захарій Копистенський 1621 року зібрав чимало матеріялу для своєї «Палінодії», про що сам згадував.

Значну допомогу буковинським школам і бібліотекам подав митрополит Суланський, Анастазій Крімкевич (1589-1631), який розбудував у Драгомірні манастир і скупчив там письменників з сусідніх країн. Там збереглись Апостол 1610 р. та цінна Євангелія.

Пізніше відзначаються релігійно-культурною діяльністю митрополит Варлаам і митрополит Досифей, що зміцнював зв'язки Молдавії з Україною.

Між Молдавією і Західною Україною існували тісні зв'язки на церковному тлі. Пам'яткою того є «Волоська церква» у Львові, збудована молдавським воєводою (1592-1629), та щедрі дари манастирям.

Великий вплив на культурний розвиток Буковини мали українські центри — Київ, Львів, Кам'янець-Подільський, Бар, Увів, Жовква та інші. На звернення воєводи Василя Лупула, Петро Могила вислав до Молдавії ченців та досвідчених учителів, які заклали низку духовних та світських шкіл, де вчилася не тільки українська молодь, але й румунська.

Однак, поступово, під тиском румунської українська культура в Молдавії відступає. Українську мову в установах та родинах заступає румунська. Серед урядовців зростає число румунів. Уже перенесення в 1564 р. столиці з української Сучави до румунських Яс сприяло румунізації Молдавії, яку закінчив Василь Лупул, запровадивши румунську офіційну мову замість' української. Одночасно йшла денаціоналізація українського елементу. Довший час затрималася українська культура в північній частині Буковини.