Главная История Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

Історія України - Полонська Василенко Наталія: Том 1

ДУХОВЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ XVII СТОЛІТТЯ

Внаслідок Берестейської унії Церква в Україні поділилася на дві: стару, зв'язану з православним Сходом, з Константинопільським патріярхом, із давньою українською традицією, що вела до св. Володимира, Ольги, Києво-Печерського манастиря, князів, патронів та засновників православних церков, і нову, що творила нові взаємовідносини, нав'язувала зв'язки з Римом, творила ту унію, яка мала покласти край розривові 1054 року, загоїти рани на тілі єдиної Христової Церкви й створити нову Церкву, з'єднану з Римо-Католицькою. Прекрасні ці ідеї поки що не здійснювалися, але єдина до того часу Православна Церква України поділилася на дві, за які народ почав жорстоку, тяжку боротьбу.

а) Православна Церква

Після Берестейської унії Православна Церква опинилася в катастрофічному стані. Ті невеликі права, якими користувалася вона в Польській державі, перейшли до Уніятської Церкви разом з церквами, маєтностями, монастирями. З усіх ієрархів залишилися вірними їй лише два єпископи: Гедеон Балабан — Львівський та Михаїл Копистенський — Перемиський, яких уніятський Берестейський собор низложив, а польський уряд не визнавав за єпископів. Православна шляхта звернулася була до Сойму, що зібрався в лютому 1597 року, але Сойм став на стороні унії і засудив протосинкела — екзарха Константинопольського патріярха, Никифора, який був головою православного Берестейського собору. Після Сойму, за наказом короля, Никифора ув'язнено й вивезено до Магдебурзької фортеці. Надії на Сойм не виправдалися.

Року 1599 у Вільні зібралася конфедерація протестантської та православної шляхти, яка ухвалила діяти спільно в обороні Церков — Православної та Протестантської. Тим часом у Польщі постала опозиція проти короля, його зовнішньої політики (боротьба зі Швецією за престол), його нетерпимости супроти православних та протестантів — «дисидентів». Почалися «рокоші» — бунти проти короля, дозволені конституцією. Під впливом дисидентів та православних польський уряд примушений був піти на деякі поступки православним: 1605 року їм повернено Києво-Печерський манастир, що його на праві надання дістав архимандрит Єлісей Плетенецький, обраний ченцями та шляхтою.

1607 року Сойм прийняв конституцію стосовно «грецької релігії». За цією конституцією церковні маєтки можна було надавати згідно з волею їх фундаторів і дозволялося відправляти без перешкод Богослужби за давніми обрядами. Помилкою цієї конституції було те, що вона не відрізняла уніятів від православних. Лише сеймова конституція 1609 року відрізнила православних від уніятів.

Проте, поступки ці не зміняли справи: уніяти продовжували відбирати у православних церкви, переслідували православне духовенство, не допускали міщанство до цехів, магістратів. Тяжке становище було з єпископами. Року 1607 помер Гедеон Балабан, а року 1610 — Михаїл Копистенський. У Православній Церкві не залишилося б жадного єпископа, якби не пощастило Єреміеві Тисаровському посісти Львівську катедру, давши королеві запевнення, що він — уніят. Висвячений він був Сучавським митрополитом Анастазіем. На перемиську єпархію король призначив уніята Афанасія Крупецького, хоч в цілій парафії не було жадного уніята. Православна шляхта виставила проти нього Гулевича-Воютинського. Допомагали, правда, в хіротоніях священиків східні ієрархи, що приїздили за «милостиню», але вони не знали людей, яких висвячували, і це не раз приводило до висвяти осіб, не гідних сану.

Велику допомогу Православній Церкві подавали православні братства, які видавали антиунійні твори, укладали протестації, подавали петиції, виступали на судах, обороняючи церковне майно, і т. д. Властиво проти унії підносився єдиний голос — колективний голос православних братств.

Проти Православної Церкви вели пропаганду головним чином єзуїти, але вели в користь не унії, а римокатолицизму. Король Сіпзмунд католик, підтримував усіма засобами католиків, давав їм посади, багаті, староства, бенефіції. Православні шляхетські роди убожіли і багато православних, піддаючись католицькій пропаганді, кидали свою Церкву. Онука славетного оборонця православ'я, князя К. Острозького, Анна Алоїза Ходкевичова, після його смерти, уфундувала в Острозі єзуїтську колегію, замість православної академії, і будувала костели у володіннях князя. Інший спадкоємець кн. К. Острозького, князь Домінік Заславський, наказав, щоб усі православні священики в його володіннях перейшли на унію. Він мав на те юридичне право, бо після релігійних воєн в Европі був прийнятий принцип — «чия країна, того й релігія» — «cuius regio, eius religio».

Мелетій Смотрицький, один із найвидатніших полемістів XVII ст., в «Треносі, або ляменті Православної Церкви» дав перелік «дорогоцінних світильників, каменів блискучих» у короні Православної Церкви — визначних православних родів, що перейшли на католицтво. В цьому реєстрі майже всі славетні православні роди. Але цікаво: на унію переходили тоді православні дуже рідко; зрікаючись своєї Церкви, вони разом із тим польщилися, і таким чином український народ втрачав свою культурну провідну верству.

В боротьбі з унією на початку ХVП ст. помічається зміна.

Кінець XVI і початок XVII ст. характеризувалися гарячою полемікою православних з прихильниками унії. З 1610 року вона припиняється, не друкується навіть таких видатних творів, як «Панінодія» архимандрита Копистенського: безвиглядність продовження полеміки стала ясною для православних.

До голосу щораз більше доходила нова молода сила — козацтво. Блискучі воєнні перемоги, міцна організація козацтва творили з нього ту реальну силу, на яку стали покладати надії православні, що не могли знайти оборони ні в короля, ні в Соймах.

Року 1610 війт і православне духовенство Києва вперше звернулися по захист до козаків. Уніятський ігумен Видубицького манастиря, Антоній Грекович, що був також намісником митрополита Іпатія Потія, не дозволяв православним служити в Софійському Соборі, поки вони не визнають митрополита Потія. У відповідь на скаргу бурмістра та духовенства гетьман Григорій Тусканевич звернувся до заступника воєводи, Холоневського, з заявою, що, коли ігумен Грекович перешкоджатиме православним служити в св. Софії — його заб'ють, а того, хто, заб'є, козаки захищатимуть. Грекович не уникнув смерти: року 1618, коли він знову почав тиснути на православне духовенство, до його помешкання в Видубицькому манастирі з'явилося кілька козаків, схопили ігумена і вкинули в ополонку на Дніпрі Митрополит Велямин Рутський вніс скаргу до Люблинського трибуналу на київське духовенство та міщан про те, що вони «противляться зверхній владі своїх митрополитів», але скарга не мала наслідків.

Ще раніше, 1614 року, козаки допомогли Єлисеєві Плетенець-кому в боротьбі з митрополитом Иосифом Веляміном Рутським за землі Київського Печерського манастиря.

1615 року з допомогою та під опікою козацтва засновано в Києві Богоявленське Братство, до якого, як згадано вище, вписався членом гетьман Петро Сагайдачний «з усім Військом Запорозьким». Так козацтво виступає вже як офіційний патрон і захисник Правеславної Церкви. Це підносило престиж козацтва в цілій Україні. Особливо піднісся цей престиж у 1616 році, коли на гетьмана обрано Петра Сагайдачного, православного воєначальника та адміністратора.

Тоді становище Православної Церкви було загрозливе: зі смертю єпископа Єремії Тисаровського, єдиного православного ієрарха, польський уряд міг оголосити Православну Церкву неіснуючою, якщо вона не матиме єпископа. Правда, гостювали грецькі архиєреї — Лука Бєлгородський, Єремія Пеласонський, Сербський єпископ Павло, але польський уряд не визнавав їх, і уніятські єпископи намагалися виселити їх зі своїх територій.

Року 1603 вперше завітав до Москви та Литви архимандрит Теофан; року 1619, вже в сані патріярха Єрусалимського, завітав він удруге до Москви, щоб перевести збірку пожертв, а також взяти участь в рукоположенні патріярха Московського Філарета, батька царя Михайла. По дорозі до Москви Теофан пробув більше як рік в Тулі, де стояло польське військо, а в ньому загін запорожців. Таким чином від запорожців він міг дістати інформації про стан Православної Церкви. Приїздили козаки й до Москви, коли там перебував патріарх. Про намір Теофана довершити в Україні «архиєрейські чинності» свідчить грамота Константинопільського патріярха Тимофія, дана йому ще в 1618 році. Ця грамота надрукована в книзі Мелетія Смотрицького «Оправдання невинности» і свідчить, що в подіях, які сталися в Києві 1620 року, не можна вбачати «московської інтриги», як вбачають її П. Ходиніцький і почасти М. Возняк. Чия не була б ініїцятива, але, безперечно, існувала договореність між патріархом і козаками.

Вліті 1620 року Теофан прибув до Києва. Козаки урочисто зустріли його, і він оселився в будинку Братства на Подолі. До патріярха прибували делегати з різних місць, головно — від братств і, очевидно, обговорювали питання поновлення ієрархії. Сам Теофан писав у своїй грамоті до народу, що відновлено ієрархію «за мирним, загальним і однодумним обранням та волею всієї капітули митрополії Київської»... «Протестація» митрополита Йова Борецького, внесена до книг ґродських Київських 15 травня 1621 року, свідчить, що перед висвятою ієрархів відбулась нарада, на якій оголошено грамоту патріярха Тимофія. Крім того при Теофані був екзарх патріярха Арсеній. На цій нараді вирішено просити Теофана висвятити єпископів, що «він міг зробити цілком канонічно».
Деякі вагання, які викликало у патріярха Теофана ставлення короля, розвіяли козаки, які обіцяли йому захист.

Не збереглося детальних матеріалів, де саме й коли відбувалася хіротонія єпископів, але в грамоті Теофана 1620 року індикта З названо єпископів, які її переводили, і тих, кого висвячено. Брали участь в хіротонії, крім Теофана, митрополит Софійський Неофіт, який перебував тоді в Києво-Печерському манастирі, та єпископ Страгонський Авраамій. Висвячені були: ігумен Михайлівського ма-настиря Йов Борецький на катедру митрополита Київського та Галицького, ієромонах Мелетій Смотрицький — на архиєпиекопію Полоцьку Вітебську та Мстиславську; ігумен Межигірського манасти-ря, Ісая Копинський — на єпископію Перемиську та Самбірську; архимандрит Терехтемирівського манастиря, князь Єзекіїль-Йосиф Курцевич — єпискогшо Володимирську та Берестейську; ігумен Черницького манастиря, Ісаак Борискевич — на єпископію Луцьку та Острозьку і ігумен Милецького манастиря, Паїсій Іполитоаич — на єпископію Холмську та Більську.

Відновлення православної ієрархії мало колосальне значення не тільки для Церкви. Воно піднесло престиж козацтва, завдяки якому і під захистом якого відбулася ця подія. Нововисвячені владики у своєму маніфесті 1621 року привітали Запорізьке Військо словами найвищого признання, називаючи козаків наступниками давнього князівського лицарства. «Це ж з того покоління військо, що за Олега, монарха руського... по морю плавало і Константинополь штурмувало ... Це ж їхні предки разом з Володимиром христились, віру християнську від Константинопільської Церкви прийняли». — «Це зв'язування Запорозького Війська з традиціями князівської доби, з „старою Руссю", незвичайно піднесло авторитет Запоріжжя і дало йому провідне місце в національному житті», — так характеризує вагу поновлення православної ієрархії в 1620 році й ролю в тій події Запоріжжя один із найвидатніших істориків України."

Подія ця мала й інше значення. Вона піднесла престиж Києва, як церковної столиці: Київ знову став колискою Православної Церкви. Події 1620 року дали тло урочистому в'їздові Богдана Хмельницького до Києва, духової, церковної столиці нової держави, що вела своє походження від Великого Князівства Київського. Це був ляйтмотив привітань Хмельницькому від київської еліти.

Однак питання про існування Православної Церкви не було ще розв'язане. В листопаді 1620 р. зібрався Сойм, на якому головним питанням була охорона держави від татар. Щойно перед тим поляки зазнали поразки під Цецорою і, щоб забезпечити допомогу козаків, треба було заспокоїти їх в справі Церкви. Ніколи на соймах не було таких палких промов, як на цьому. Лаврентій Древинський, депутат Волині, навів низку фактів переслідування Православної Церкви. Віленське братство поставило питання руба: допомогу від козаків польський уряд дістане лише тоді, коли легалізує нововисвячену ієрархію. Сам Петро Сагайдачний прибув на Сойм з єпископом Иосифом (Єзекйлем) Курцевичем і обіцяв допомогу козаків у війні з турками за умовою визнання нової ієрархії. Зі свого боку король звертався до патріарха Теофана з благанням вплинути на козаків, щоб вони допомогли Польщі, «захищаючи цілість своєї віри й батьківщини.

Битва під Хотином року 1621 вкрила ім'я Петра Сагайдачного та козаків славою і врятувала Польщу від розгрому. Але Сагайдачний був тяжко поранений і наступного, 1622 року помер. Польський уряд нічого не зробив у справі легалізації ієрархії. Протести, петиції, виступи послів на Соймах не мали жадних наслідків.

Висвячення нової ієрархії поновило полеміку між православними та утятами, що припинилася була 1610 року. Цим разом у полеміці орали участь тільки українці без участи поляків. Серед видатних полемістів був один лише не-українець, уніятський митрополит Йосиф Велямін Рутський, москаль. З другого боку — особливістю цієї полеміки було те, що обидві сторони вживали польської мови: так глибоко пройшла вона в українську культуру. Перше місце серед полемістів належить архиепископові Полоцькому, Мелетїєві Смотрицькому. Це була людина надзвичайно обдарована, з широкою освітою, яку він здобув в університетах Ляйпціґу, Нюрнбергу та Вюрцбурґу. Мелетій Смотрицький написав багато видатних творів: «Lament», «Werificatia niewinnoscb, «Оbrona werificatii», «Elenchus», «Appendix», в яких захищав нововисвячену ієрархія» і Православну Церкву від закидів збоку уніятів. Значним твором була «Протестація», яку митрополит Йов Борецький подав до київського Іродського Суду і яка була вписана до книг ґродських. У ній митрополит речево поснював обставини, в яких патріярх Теофан висвятив нових ієрархів. Аналогічним офіційним документом була «Justilicatia niewinnosci», подана 6 грудня 1622 року королеві Сіґізмундові 3 від імени нововисвяченої ієрархії, та «Suppli-catia», подана на Сойм 1623 року від імени всіх православних Речі Посполитої. Збоку уніятів видно дві праці митрополита Иосифа Веляміна Рутського: «Sowita wina» та майбутнього митрополита Анастасія Селяни: «AnteIenchos».

Обвинувачення проти нової ієрархії, що висувалися в цій полеміці, були такі:

1. Теофан був не патріярх Єрусалимський, а шпигун турецького султана.

2. Якщо він і був патріархом, то не мав права висвячувати в чужій митрополії.

3. Якщо і мав дозвіл патріарха Царгородського, то мусів, крім того, мати дозвіл короля; такого дозволу він не мав, отже глибоко образив короля.

Всі ці обвинувачення збивали — «Протестація» митрополита Иова та «Супліка» до Сойму.