Главная Политэкономия Основи економічної теорії: політекономічний аспект

Основи економічної теорії: політекономічний аспект

§ 2. Становлення різних форм власності

Перехідний стан до ринкової економіки означає наявність до-статньої для створення конкурентного середовища кількості підпри-ємств різноманітних форм власності: державних, колективних, змі-шаних, спільних, індивідуальних. Пропорційність між цими всіма формами власності має бути такою, щоб забезпечити функціону-вання ринку . Відносини власності є економічним грунтом системи господарювання. Вони становлять соціальну форму привласнення насамперед засобів виробництва певними суб'єктами економічних відносин.

Економічний лад суспільства засновується на відносинах влас-ності. Вони є соціальною формою привласнення насамперед засо-бів виробництва певними суб'єктами економічних відносин. Влас-ники засобів виробництва не тільки самостійні в своїй діяльності, а й економічно відповідальні за її результати, причому як поточними прибутками, так і своїм майном.

Наскільки важливим є питання про власність, яскраво видно з того, до чого призвели помилкові, догматичні уявлення про сут-ність суспільної власності, на яких грунтувалися в минулому со-ціальні перетворення в Україні. Наприклад, вважалося, що суспіль-на власність виступає у двох основних формах: державній і колгосп-но-кооперативній, причому остання мала поступово вливатись у державну. Це означало, що держава з часом мала стати єдиним реальним суб'єктом привласнення. Зосередивши у своїх руках ре-сурси і продукцію, держава перерозподіляла їх між учасниками суспільного виробництва так, як вважала за потрібне.

Вважалося, що встановлення суспільної власності на засоби ви-робництва, яка на практиці була зведена до державної, відкриває простір для розвитку продуктивних сил. Досить високі темпи зрос-тання промислового виробництва в 30-і роки, повоєнна відбудова народного господарства в порівняно короткі строки немовби під-тверджували справедливість такого уявлення про власність. При цьому намагалися не звертати уваги на те, що засоби забезпечення високих темпів індустріального розвитку не відповідають цивілізо-ваному суспільству. Однак 70-і роки розвіяли ілюзії благополуччя з темпами і якістю економічного зростання.

Одержавлення власності не могло не призвести до відчуження трудящих та їхніх колективів від суспільного надбання і управління ним, до розширення масштабів перерозподільчих процесів в еко-номіці, абсолютизації адміністративних методів господарювання.

На перший погляд, держава виражає інтереси народу, тому і свою власність використовує для задоволення загальнонародних потреб. Проте при нерозвиненій демократії (і політичній, і еконо-мічній) державна форма власності приховує в собі можливість по-яви під вивіскою загальнонародної власності елементів корпора-тивного та індивідуально-егоїстичного привласнення. Від імені самої держави на практиці виступають міністерства, відомства та їхні численні органи, що мають свої власні інтереси, які й прагнуть задовольняти в першу чергу.

Отже, уявлення про те, що суспільна власність має лише одну повнокровну форму реалізації (державну), суперечить загальним законам економічного розвитку. Саме так слід розцінювати здій-снюваний в Україні протягом багатьох десятиліть курс на одержав-лення власності. Необхідність існування різноманітних форм гос-подарювання, а отже, і форм привласнення зумовлена вимогами об'єктивної дійсності.

По-перше, на сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усус-пільнення виробництва в різних секторах народного господарства залишається неоднаковим. Зберігаються стійкі й значні розриви в технічному рівні в різних підприємствах, галузях, регіонах, в умо-вах праці, що дає підстави говорити про технологічну багатоуклад-ність сучасної економіки. Все це не може не зумовити різноманіт-ність форм господарської діяльності, не ускладнювати структуру відносин власності.

По-друге, науково-технічний прогрес супроводжується взає-мозв'язаними процесами концентрації та диференціації. Усуспіль-нення виробництва вітчизняні економісти пов'язували переважно з концентрацією виробництва, а отже, і з усуспільненням привлас-нення. Водночас вони не враховували, що науково-технічний про-грес посилює диференціацію, а також прискорює виникнення но-вих підприємств і виробництв. Це зумовлює перебудову структури виробництва, її ускладнення, появу нових, відносно самостійних ланок; відкриває можливості для дрібного виробництва та індивіду-альної трудової діяльності, що не може не урізноманітнювати як суб'єктів, так і форми власності. Досвід розвинених країн підтвер-джує, що науково-технічний прогрес не лише не виключає різно-манітності форм господарювання, а, навпаки, залежить від такої різноманітності. Отже, різноманітність форм привласнення і гос-подарювання - властивість не лише сьогоднішнього, а й завтраш-нього дня.

Усе це свідчить про те, що відносини власності в Україні мають трансформуватись.

Реальні процеси такої трансформації, як напрями, сутність та механізми визначаються в ході гострої політичної боротьби. Ре-зультативність останньої знаходить вираження в нормативно-за-конодавчих актах, на основі яких і розгортаються ці процеси.

Методологічна спрямованість трансформації відносин власно-сті визначається насамперед Основним Законом України - Кон-ституцією, прийняття якої в червні 1996 р. стало результатом пев-ного громадянського компромісу різних політичних сил. У ній за-значено: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджа-тися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої праці.

Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону".

В умовах формування ринку вже почалися істотні зрушення у відносинах власності. Вони відбуваються на основі Закону України "Про власність" та інших відповідних законодавчих актів. У цих документах передбачено перехід від монополії держави на привлас-нення засобів, результатів виробництва та управління ним до різ-номанітних форм власності. Цей перехід грунтується на самостій-ності господарювання підприємств і широкому роздержавленні власності та приватизації.

Роздержавлення власності означає перетворення державних під-приємств у такі, що засновані на інших, недержавних формах влас-ності. Приватизація - це процес придбання громадянами у влас-ність усіх або частини акцій (паїв) акціонерних, інших господар-ських товариств, а також підприємців, заснованих на змішаній або колективній власності.

Роздержавлення і приватизація відбуваються у таких формах: перетворення державного підприємства на акціонерне чи інше гос-подарське товариство; викуп майна державного підприємства, зда-ного в оренду, орендним підприємством або іншим орендарем; ви-куп майна державного підприємства членами трудового колективу;

продаж державних підприємств за конкурсом або на аукціоні юри-дичним особам і громадянам.

При цьому не слід прагнути повного роздержавлення і привати-зації власності. Світова практика доводить, що сучасне розвинене виробництво неможливе без наявності в більших чи менших розмі-рах державної власності та державного регулювання. Загальна при-ватизація нині стала б таким самим насильством над економікою, яким свого часу була загальна націоналізація. Слід пам'ятати, що широкомасштабна приватизація в ряді країн Заходу розпочалася ще в 70-х роках XX ст. у зв'язку з недостатньою конкурентоспро-можністю підприємств, що належали державі.

Виходячи з цього, оптимальна політика роздержавлення полягає, по-перше, у різкому скороченні сфери державної власності та роз-ширенні сфери інших форм власності, по-друге, у здійсненні якіс-них змін у самій державній власності шляхом перетворення тру-дових колективів державних підприємств на реальних суб'єктів власності та господарювання. Потрібні обов'язкове дотримання оп-тимального співвідношення державної форми з іншими формами власності та роздержавлення на основі науково обгрунтованої еко-номічної політики.

У ринковій економіці приватна, колективна і державна форми власності взаємодіють і виконують свої власні функції. При пере-ході до ринку приватний і колективний сектори можуть розвива-тися д вома напрямами. Перший - це порівняно швидкий розви-ток приватних і колективних форм з їхніх залишків, які якимось чином збереглися. Другий - поступове розмежування приватних і колективних економічних відносин від державного сектора еконо-міки і їх поєднання. Головною проблемою економічної політики перехідного періоду є співвідношення та взаємодія між приватною, колективною та державною формами розвитку економіки. Об'єк-тивною реальністю перехідного періоду від командної до ринкової економіки є протиріччя між державним і приватним секторами економіки. Розв'язати це протиріччя можна тільки шляхом підтримки і достатнього розвитку колективної і приватної форми власності. Головною умовою економічної політики в поєднанні державної, колективної і приватної форм власності є забезпечення пріоритету національних економічних інтересів, формування духу українсько-го підприємництва.

Закони України "Про власність", "Про форми власності на зем-лю" та інші законодавчі акти дають такі визначення форм влас-ності.

Приватна власність громадян:

а) особиста власність, що формується за рахунок трудових дохо-дів від ведення власного господарства, від коштів, вкладених у кре-дитні заклади, акції та інші цінні папери;

б) власність трудового господарства - це власність членів сім'ї та інших осіб, які спільно ведуть трудове господарство (майстерні, інші малі підприємства у сфері побутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування, житлові будинки і господарські будівлі, машини, обладнання, транспортні засоби, сировина, матеріали та інше майно, потрібне для самостійного ведення господарства);

в) власність селянського й особистого підсобного господарства. Селянське господарство може мати у власності землю, житлові будинки, господарські будівлі, насадження на земельній ділянці, про-дуктивну і робочу худобу, сільськогосподарську техніку, транспортні засоби, інше майно, потрібне для самостійного ведення сіль-ськогосподарського виробництва, переробки і реалізації продукції. Вироблена продукція і отримані доходи є власністю селянського господарства і використовуються ним на свій розсуд.

Суб'єктами права приватної власності є громадяни України, іно-земні громадяни та особи без громадянства.

Колективна власність:

а) власність орендного підприємства - це вироблена продукція, отримані доходи і придбане за рахунок коштів цього підприємства майно;

б) власність колективного підприємства. Ця форма власності

виникає в тому випадку, якщо все майно державного підприємства переходить у власність трудового колективу шляхом викупу оренд-ного майна або придбання майна іншими законними способами. Майно колективного підприємства, включаючи вироблену продук-цію і одержані доходи, є загальним надбанням його колективу;

в) власність кооперативу - це майно, що створюється за раху-нок грошових та інших майнових внесків членів кооперативу, ви-робленої продукції, доходів, отриманих від реалізації, та іншої ді-яльності, передбаченої статутом кооперативу;

г) власність акціонерного товариства становить майно, придба-не за рахунок продажу акцій, а також отримане в результаті його господарської діяльності чи придбане ним іншими законними шля-хами;

д) власність господарських асоціацій (об'єднань) становить май-но, добровільно передане їм підприємствами та організаціями, а також одержане в результаті їхньої господарської діяльності. Водно-час господарська асоціація не має права власності на майно тих підприємств, що входять до її складу;

е) власність громадських організацій - будови, споруди, житло-вий фонд, обладнання, майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення, грошові засоби, акції, інші цінні папери. У власності громадських організацій можуть бути підприємства, створювані згідно з цілями, визначеними їхніми статутами і за рахунок коштів цих організацій;

є) власність релігійних організацій становлять будови, предмети культу, об'єкти виробничого, соціального і благодійного призна-чення, грошові кошти і майно, потрібне для діяльності цих організацій.

Суб'єктами права колективної власності є трудові колективи

державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприєм-ства, кооперативи, акціонерні та господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші гро-мадські об'єднання, релігійні та інші організації, що є юридичними особами.

Державна власність:

а) загальнодержавна власність - це майно органів влади й уп-равління; оборонні об'єкти; енергетична система; система транспор-ту загального користування, зв'язку та інформації, що мають за-гальнодержавне значення; кошти державного бюджету, державні банки; підприємства і народногосподарські комплекси; страхові, ре-зервні та інші фонди; культурні та історичні цінності, що належать усьому народу; навчальні заклади та інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економіч-ний та соціальний розвиток;

б) комунальна власність - це власність адміністративно-терито-ріальних утворень (краю, області, району), тобто власність органів влади й управління, кошти місцевого бюджету, житловий фонд, комунальне господарство. У віданні місцевих органів можуть бути підприємства сільського господарства, торгівлі, побутового обслу-говування, транспорт, промислові будівельні та інші підприємства і комплекси, заклади народної освіти, культури, охорони здоров'я тощо;

в) власність державних підприємств - це майно і кошти, які закріплені за державними підприємствами і якими вони можуть розпоряджатися. До них належать виробничі фонди, доход, акції тощо, необхідні для діяльності підприємств.

Власність спільних підприємств, іноземних громадян, організа-цій і держав. Спільні підприємства, що створюються на території України в формі акціонерних та інших господарських товариств, мають власне майно, потрібне для здійснення діяльності, передба-ченої засновницькими документами.

Іноземні юридичні особи мають право володіти на території України промисловими та іншими підприємствами, будівлями, спо-рудами та іншим майном, потрібним для здійснення ними госпо-дарської та іншої діяльності згідно з законодавчими актами України.

Іноземні держави і міжнародні організації вправі мати на тери-торії України майно, потрібне для здійснення дипломатичних, кон-сульських та інших міжнародних відносин відповідно до міжнарод-них договорів і законодавства України.

У законодавстві України, зокрема, зазначається, що у власності громадян можуть бути житлові будинки, квартири, дачі, гаражі, предмети домашнього господарства та особистого споживання; гро-шові кошти; акції, облігації, інші цінні папери; засоби масової інфор-мації; підприємства, майнові комплекси у сфері виробництва това-рів, побутового обслуговування, торгівлі, інших сферах підприєм-

ницької діяльності, а також будови, споруди, обладнання, транс-портні засоби тощо; земельні ділянки; будь-яке інше майно виробни-чого, споживчого, соціального, культурного призначення, за винят-ком окремих видів майна, яке виходячи з державної та громадської безпеки не може належати громадянину.

Приватна власність повинна мати в основному трудовий харак-тер. З цього приводу у Законі України "Про власність" зазначає-ться, що власність громадянина створюється і примножується за рахунок його доходів від участі у виробництві та іншого розпоря-дження своїми здібностями до праці, від підприємницької діяль-ності, від ведення власного господарства і доходів від коштів, вкла-дених у кредитні заклади, акції, інші цінні папери, придбання май-на законними шляхами.

Вирішальне значення для формування різних форм власності має приватизація підприємств і демонополізація економіки. Зако-нодавча основа для цього в Україні ін тенсивно розробляється. Так, у Законі України "Про приватизацію майна державних підприємств" сформульовані правові, економічні та організаційні засади прива-тизації підприємств загальнодержавної, Автономної Республіки Крим та комунальної власності з метою створення багатоукладної соці-альне орієнтованої ринкової економіки України. В ньому визначе-но принципи та об'єкти приватизації, наведено розгорнуту харак-теристику порядку і способів приватизації, висвітлено фінансові відносини приватизації та соціальні питання. У заключній частині визначено договірні відносини приватизації та установлено відпо-відальність за порушення законодавства про приватизацію,

Закон України "Про приватизацію невеликих державних під-приємств (малу приватизацію)" та Закон України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" встановили право-вий механізм приватизації цілісних майнових комплексів невели-ких державних підприємств шляхом їх відчуження на користь од-ного покупця одним актом купівлі-продажу. Сферою його застосу-вання стали галузі, що підлягали першочерговій приватизації: пе-реробна і місцева промисловість, виробництво будівельних матеріа-лів, легка і харчова промисловість, будівництво, окремі види транс-порту, торгівля і громадське харчування, побутове обслуговування населення, житлово-експлуатаційне та ремонтне господарство. Крім того, в Законі сформульовано способи приватизації шляхом вику-пу об'єктів, що підлягають приватизації, працівниками цих об'єктів та продажу на аукціоні за конкурсом.

Закон України "Про приватизаційні папери" визначив види при-ватизаційних паперів, умови і порядок викупу їх, розміщення се-ред громадян України, обліку, використання та погашення. Приватизаційні папери стали особливим видом державних цінних папе-рів, що формально засвідчило право їхнього власника на безоплат-не одержання у процесі приватизації частини майна державних підприємств, державного житлового та земельного фондів. За фор-мою приватизаційні папери можуть бути лише іменні. Проте прак-тично вони широко скуповувались у населення під виглядом утво-рення холдінгових компаній тощо.

Право на одержання у власність приватизаційних паперів ма-ють лише громадяни України, які проживають на її території, про-живають або тимчасово перебувають за її межами у службових справах в період, який визначає Державна програма приватизації майна державних підприємств. Ця програма визначає також пріо-ритети та умови проведення приватизації, завдання та прогноз щодо зміни структури власності.

Частка майна державних підприємств, які підпали під приватиза-цію, що припадає на один приватизаційний майновий сертифікат, котрий був призначений для кожного громадянина України, офі-ційно визначалася діленням вартості основних виробничих фондів цих підприємств на кількість населення, що отримує цінні папери (останній розрахунок станом на 01.11.1993 р. становив 1 050 000 укра-їнських карбованців). Населення не дуже поспішало з їх отриман-ням, оскільки реальна ринкова ціна цих сертифікатів була надто низька - 7-10 гривень. Сертифіката приватизація стала першим етапом приватизації, кілька разів пролонгувалась і триває багато років. Другий етап визначено як виключно аукціонну приватизацію за гроші.