Главная Финансы Аналіз банківської діяльності - Герасимович А.М.

Аналіз банківської діяльності - Герасимович А.М.

12.5. Аналіз потреби банку в ліквідних коштах

У практичній діяльності застосовуються кілька методів аналізу потреб банку в ліквідних коштах:

• метод фондового пулу (аналіз надходжень і платежів);
• метод структурування фондів (поділу джерел фінансування);
• метод аналізу показників ліквідності.

Кожний з методів базується на певних припущеннях і дає лише наближену оцінку суми ліквідних коштів, необхідних банку в певний момент часу. Виконувати таку роботу можна лише за умови існування відповідного оперативно-інформаційного забезпечення, яке містить дані про наявні ліквідні кошти, очікувані надходження та майбутні платежі. Інформацію доцільно надавати у вигляді графіків вхідних та вихідних грошових потоків на відповідний період — декаду, місяць, квартал.

На практиці більшість банків створюють резерви ліквідних засобів, які складаються з двох частин: 1) операційних резервів для підтримання потреб ліквідності за короткостроковими прогнозами; 2) планових резервів для забезпечення довгострокових прогнозів попиту на ліквідні засоби. Операційні резерви можуть перевищувати реальну потребу в ліквідних засобах або дорівнювати їй, залежно від того, якої загальної стратегії управління банком дотримується керівництво і який ступінь ризику (імовірність залишитися без ліквідних коштів) є прийнятним для даного банку. Зрештою, дії щодо управління ліквідністю значною мірою ґрунтуються на результатах аналізу потреби в ліквідних коштах на певний період, а ефективність процесу управління визначається точністю та реалістичністю одержаних прогнозів.

Аналіз потреби у ліквідних засобах за методом фондового пулу полягає у зіставленні загальної потреби в ліквідних засобах з наявними джерелами їх надходження, які перебувають у розпорядженні банку. Особливістю підходу є те, що всі надходження банку розглядаються як єдиний пул без диференціації за джерелами фінансування. Якщо наявні ліквідні кошти за обсягом перевищують їх використання, то існує надлишок ліквідності, який необхідно швидко інвестувати в дохідні активи до виникнення потреби в грошових коштах.

Коли потреба в ліквідних коштах за обсягом перевищує їх наявність, то банк стикається з дефіцитом ліквідності. Перед менеджментом банку постає завдання пошуку найдешевших і найдоступніших джерел поповнення ліквідних коштів.

У процесі оцінювання потреб банку в ліквідних коштах необхідно брати до уваги не лише фактичні, а й очікувані грошові потоки.

Основні етапи застосування методу фондового пулу:

• визначення планового періоду для оцінювання потреб ліквідності;
• прогнозування обсягів кредитів і депозитів для обраного періоду;
• обчислення очікуваної динаміки зміни обсягів ліквідних коштів протягом планового періоду;
• оцінка нетто-ліквідної позиції банку протягом планового періоду;
• складення плану дій у разі виникнення дефіциту або позитивного сальдо ліквідності.

Метод фондового пулу доцільно застосовувати, коли ресурсна база банку достатньо однорідна, а можливості використання недепозитних джерел поповнення ліквідних коштів обмежені.

Завдання аналізу ліквідності ускладнюється, якщо банк використовує принципово різні джерела залучення коштів. У такій ситуації обґрунтованим стає застосування методу структурування фондів (поділу джерел фінансування). Сутність методу полягає у встановленні відповідності між конкретними видами джерел та напрямами використання ресурсного потенціалу. Частина ресурсів, яка сформована за рахунок мінливих джерел, таких як вклади до запитання, залишки на розрахункових рахунках клієнтів, вкладається в короткострокові позики та цінні папери. Кошти, одержані з відносно стабільних джерел (строкові вклади, депозити), можуть бути спрямовані на видачу довгострокових кредитів і придбання облігацій.

У разі використання методу структурування фондів необхідно:

• розподілити всі ресурси за джерелами формування залежно від оборотності за рахунками;
• за кожним із джерел установити вимоги збереження фіксованої частки ресурсів у ліквідній формі;
• розподілити кошти з кожного джерела на фінансування відповідних активів.

Так, в загальному випадку всі банківські пасиви поділяють на чотири групи.

1. Поточні зобов’язання («гарячі гроші») — кошти, які можуть бути зняті з рахунків без попередження і які чутливо реагують на зміни процентних ставок на ринку. Це — міжба нківські позики з нефіксованим строком погашення, одержані позики «овернайт» (враховуються за строком «до одного дня»).

2. Мінливі зобов’язання — це кошти, значна частина яких може бути вилучена з банку в будь-який час, але певна сума залишків перебуває на рахунках. До них входять кошти до запитання юридичних та фізичних осіб, кошти бюджету та позабюджетних фондів, коррахунки інших банків, кредиторська заборгованість та транзитні рахунки (враховуються за строками «до семи днів»).

3. Стабільні зобов’язання, або основні вклади — джерела коштів, за якими ймовірність дострокового відпливу грошей мінімальна. До даної групи належать ощадні рахунки, депозитні сертифікати, строкові рахунки, недепозитні джерела коштів з фіксованими строками погашення, кошти від продажу цінних паперів.

4. Безстрокові пасиви — власні кошти банку, такі як статутний капітал, нерозподілений прибуток, резерви.

У разі потреби кожен банк може застосувати власний підхід до групування пасивів, який точніше відображає специфіку його діяльності. Рівень деталізації в процесі групування залежить від потреб банку і може бути доведений до рахунків аналітичного обліку.

На наступному етапі аналізується стабільність ресурсної бази в розрізі виділених груп зобов’язань. Проведення такого аналізу має на меті виявлення стабільних залишків на рахунках до запитання та встановлення рівня дострокового вилучення коштів за строковими депозитами. Ретроспективний аналіз особливостей руху коштів за рахунками та групами рахунків за досить тривалі проміжки часу дає змогу виявити загальні тенденції та закономірності, які екстраполюються на майбутнє.

Потреба банку в ліквідних засобах оцінюється встановленням для кожної категорії джерел фінансування вимоги збереження певної частки коштів у ліквідній формі. Для стабільних джерел ця частка може бути незначною — 10—15 %, для мінливих вкладів і недепозитних зобов’язань — 25—30 %, для зобов’язань за «гарячими грошима» — 80—90 %.

Конкретні вимоги щодо утримання коштів у ліквідній формі визначаються суб’єктивно, здебільшого на основі міркувань, припущень та досвіду менеджерів кожного банку. Обсяг ліквідних коштів за кожною групою обчислюється множенням установленої частки на суму зобов’язань за відповідною групою джерел фінансування. Додавши знайдені значення за всіма групами зобов’язань, розраховують загальну суму необхідних банку ліквідних коштів.

Обчислену в такий спосіб величину ресурсів банк має зберігати у формі ліквідних активів. Ту частину ресурсів, що залишилася, банк розподіляє з урахуванням їх характеру та можливих напрямів розміщення. Частина ресурсів, сформована за рахунок мінливих джерел, вкладається в короткострокові позики та цінні папери. Кошти, одержані зі стабільних джерел, можуть бути спрямовані на видачу довгострокових кредитів і придбання облігацій.

Наприклад, у результаті аналізу стабільності своєї ресурсної бази банк з’ясував, що рівень осідання коштів за поточними зобов’язаннями становить 10 %, за групою мінливих зобов’язань — 20 %, а за стабільними зобов’язаннями — 95 %. З урахуванням одержаних даних банку слід здійснити перерозподіл обсягів зобов’язань за групами (табл. 12.9).

Таблиця 12.9 АНАЛІЗ СТАБІЛЬНОСТІ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ БАНКУ, тис. грн

За результатами аналізу можна зробити висновки, що змінна частина пасивів банку, яку слід враховувати в групі з найкоротшими термінами погашення (до трьох або до семи днів), становить 34 752,5 тис. грн. Загальна ж сума мінливих і поточних зобов’язань без урахування їх рівня стабільності становила 39 200 тис. грн (13 730 + 25 470 = 39 200). Результати аналізу дають змогу банку точніше обчислювати вихідні грошові потоки та не створювати надмірних резервів ліквідних коштів.

Аналіз ліквідності банку може здійснюватись за допомогою методу коефіцієнтів, які характеризують рівень забезпеченості банку ліквідними засобами. У процесі аналізу значення обчислених коефіцієнтів порівнюються з нормативами, середньогалузевими показниками або з рівнем, який визначений банками на базі практичного досвіду. Результати порівняльного аналізу дають змогу виявити загальні тенденції зміни ліквідності банку й імовірність виникнення проблемних ситуацій, а також вжити відповідних заходів щодо поповнення ліквідних активів або реструктуризації балансу.

Аналіз показників ліквідності застосовується, як правило, для здійснення контрольної функції. Центральні банки ряду країн вдаються до цього методу, встановлюючи нормативи ліквідності, додержувати яких зобов’язаний кожний банк. Подібна практика діє і в Україні. У процесі аналізу ліквідності банк може додатково використовувати й інші коефіцієнти (табл. 12.10).

Таблиця 12.10

КОЕФІЦІЄНТИ БАНКІВСЬКОЇ ЛІКВІДНОСТІ

Використання перелічених та інших показників допомагає всебічно аналізувати потреби й стан ліквідності, а також точніше оцінювати ризик незбалансованої ліквідності банку. Розробивши внутрішньобанківську систему деталізованих показників ліквідності, менеджмент матиме змогу контролювати оперативні дані та планувати діяльність з урахуванням специфіки операцій конкретного банку.

Достовірне визначення потреби банку в ліквідних коштах є важливою складовою процесу управління банківською ліквідністю. Найчастіше аналіз ліквідності банку проводиться за допомогою порівняння вхідного та вихідного грошових потоків протягом певного періоду. Складові вхідного грошового потоку (надходження коштів) та вихідного грошового потоку банку наведено на рис. 12.5.

Рис. 12.5. Вхідні та вихідні грошові потоки банку

Аналітичним показником, який характеризує стан ліквідної позиції банку, є розрив ліквідності (GL) — різниця між сумою надходжень (ICF) та сумою використаних коштів (UCF):

GL = ICF – UCF.

Якщо наявні ліквідні засоби за обсягом перевищують їх використання, то існує додатний розрив ліквідності (GL > 0), і це той надлишок ліквідних засобів, який необхідно швидко інвестувати в дохідні активи до виникнення потреби в грошових коштах. Коли потреба в ліквідних засобах за обсягом перевищує їх наявність, то банк має від’ємний розрив (дефіцит) ліквідності (GL < 0) і перед ним постає завдання пошуку найдешевших і найдоступніших джерел поповнення ліквідних коштів.

Оперативний аналіз розриву ліквідності допомагає банку здійснювати щоденний контроль за ліквідністю. Основні етапи оперативного аналізу розриву ліквідності та визначення потреби в ліквідних коштах:

• визначення планового періоду для оцінювання потреб ліквідності;
• поділ планового періоду на інтервали згідно зі строками виконання активів та зобов’язань;
• групування активів і пасивів банку за строками;
• прогнозування обсягів та строків проведення активних і пасивних операцій банку у межах обраного періоду;
• обчислення розриву ліквідності (фактичного та прогнозованого) у кожному із зафіксованих інтервалів;
• обчислення сукупного (кумулятивного) розриву ліквідності протягом планового періоду;
• складання плану дій у разі виникнення дефіциту або позитивного сальдо ліквідності.

Оперативний аналіз розриву ліквідності спрямовано на здійснення моніторингу за ліквідною позицією банку. Проводять його за допомогою табличного методу, групуючи активи і пасиви банку за термінами (по горизонталі) та за структурою (по вертикалі), що уможливлює порівнювання вхідних та вихідних грошових потоків у кожному із зафіксованих інтервалів та обчислення сукупного розриву ліквідності. Форму аналітичної таблиці банк вибирає довільну з урахуванням особливостей структури свого балансу та необхідного рівня деталізації інформації щодо строків. При цьому банк має вибрати той рівень деталізації, який найточніше відображає специфіку його діяльності, а структурну деталізацію можна довести до рівня рахунків аналітичного обліку кожної конкретної вимоги чи зобов’язання банку. Деталізація інформації за строками має бути найдокладнішою щодо найближчих періодів (протягом найближчого тижня — за днями, протягом найближчого місяця — за тижнями), у віддалені строки можна обмежитися загальними даними, проте сучасний розвиток програмних засобів дає змогу досягти будь-якого рівня деталізації.

У процесі оперативного аналізу банку слід брати до уваги не лише фактичні, а й очікувані грошові потоки. Тому особливого значення набуває прогнозний аналіз зміни обсягів попиту та пропонування ліквідних коштів, який базується на вивченні динаміки цих змін, статистичних даних, досвіді та знаннях фахівців банку.

Аналіз ліквідних активів комерційного банку виконується за допомогою їх групування залежно від строків погашення. За цією ознакою активи банку поділяють на три групи:

• активи з негайним строком погашення (наприклад, до 7 днів);
• активи з фіксованим строком погашення;
• активи з невизначеним строком погашення.

До активів з негайним строком погашення відносять такі:

• залишок коштів на кореспондентському рахунку в НБУ в повному обсязі враховується в групі поточних активів. За грошовими коштами на коррахунках в інших банках (рахунки НОСТРО) терміни повернення визначаються відповідно до заведеної практики розрахунків з конкретним банком за умови, що розпорядження щодо переведення коштів буде віддано негайно. Як правило, цей термін не перевищує три дні. Отже, кошти на коррахунках вважаються високоліквідними, і їх відносять у групу «до трьох днів»;
• цінні папери з портфеля на продаж. Дані цінні папери слід вважати розміщеними на такий строк, який необхідний для їх реалізації на ринку за умови, що пошук покупця буде розпочато негайно. Традиційно портфель цінних паперів на продаж формується із високоліквідних паперів, таких як акції — «блакитні фішки», облігації та векселі, що активно котируються на ринку, а тому строки реалізації подібних активів здебільшого не перевищують тижня. Обчислюючи грошові потоки від продажу подібних активів, слід брати до розрахунку поточну ринкову ціну цих цінних паперів, незалежно від їх номіналу чи ціни купівлі.

До активів з фіксованим строком погашення відносять такі статті:

• цінні папери у портфелі банку на інвестиції. До даної групи активів застосовується інший підхід при визначенні ступеня ліквідності. Ці цінні папери банк купує з метою інвестування коштів та отримання доходів, а тому має намір зберігати їх протягом усього періоду їх обігу (до настання строку погашення). Тому для цього типу активів датою повернення інвестованих грошових коштів слід вважати дату погашення цінних паперів емітентом. Якщо фіксований термін повернення вкладених коштів відсутній (наприклад для акцій), строк надходження грошових коштів визначається відповідно до тривалості прогнозованого строку зберігання тих цінних паперів, який банк установлює самостійно;
• за кредитами, лізинговими та факто ринговими операціями, дебіторською заборгованістю терміни надходження грошових коштів визначаються згідно зі строками їх повернення, зафіксованими у відповідних угодах.

До активів з невизначеним строком погашення відносять:

• пролонговані, реструктуризовані кредити. Крім того, визначаючи обсяги грошових надходжень, слід враховувати можливі втрати за кредитними операціями банку;
• кошти, вкладені в основні засоби і нематеріальні активи, пайову участь у дочірніх структурах, обов’язкові резерви, розміщені в НБУ, та інші аналогічні активи враховуються у групі безстрокових у повному обсязі;
• майбутні доходи слід враховувати в тих періодах, коли банк розраховує їх реально одержати. Обсяги таких доходів обчислюються з урахуванням валютного ризику, ризику відсоткових ставок, ризику цінних паперів чи інших ризиків, які можуть суттєво вплинути на величину грошового потоку. Наприклад, надходження доходів у доларах США, які планується одержати через місяць, банк має врахувати з огляду на форвардний (а не спотовий) курс долара на місяць.

Приклад групування активів залежно від строків їх погашення подано в табл. 12.11.

Виконати групування зобов’язань складніше, адже терміни та обсяги вилучення коштів переважно визначаються клієнтами, а не банком. У банківській практиці існують різні підходи до групування пасивів та прогнозування вихідного грошового потоку протягом планового періоду.

За найпростішого підходу до розподілу пасивів за строками зобов’язання банку розглядають без урахування таких характеристик, як рівень осідання коштів за рахунками, оборотність чи ймовірність дострокового вилучення за строковими депозитами. Отже, зобов’язання враховуються в тій чи іншій групі в повному обсязі. Це дає змогу лише приблизно оцінити вихідний грошовий потік банку. За умови достатньої однорідності ресурсної бази банку застосовування подібного підходу є доцільним.

У разі використання банком різних джерел залучення коштів процес прогнозування вихідного грошового потоку ускладнюється. Аналіз проводиться за допомогою більш детального структурування пасивів, що дає змогу одержати точніший прогноз. Крім того, потреба банку в ліквідних коштах визначається з урахуванням рівня осідання та оборотності коштів за кожною групою зобов’язань, а також імовірності дострокового вилучення коштів за стабільними джерелами фінансування.

Таблиця 12.11

ГРУПУВАННЯ АКТИВІВ БАНКУ ЗА СТРОКАМИ ЇХ ПОГАШЕННЯ, тис. грн

Розподіл пасивів банку за строками відбувається у такий спосіб: кошти до запитання відносять до групи поточних пасивів; строкові зобов’язання банку враховують у тому періоді, на який припадає термін повернення коштів згідно з укладеним договором; відплив коштів, пов’язаних з адміністративно-господарською діяльністю, операційні витрати, податкові платежі враховують відповідно до очікуваних строків здійснення цих витрат.

Групування пасивів за строками виконується за допомогою такої самої таблиці, яку банк використав для розподілу активів за строками. Після цього складають загальну таблицю, яка дає змогу порівняти активи і пасиви з однаковими строками та проаналізувати розрив ліквідності (табл. 12.12).

Таблиця 12.12

АНАЛІЗ РОЗРИВУ ЛІКВІДНОСТІ БАНКУ, тис. грн

Дані табл. 12.12 свідчать, що в інтервалах одного—сьомого днів та одного—трьох місяців банк має від’ємний розрив ліквідності, але нагромаджені в попередні періоди ліквідні кошти дають змогу перекрити від’ємний розрив ліквідності в цих періодах. Тому сукупний розрив ліквідності в кожному із проаналізованих у таблиці інтервалів є додатною величиною. З цієї причини банк має розглянути можливі варіанти додаткового розміщення надмірних ліквідних коштів, особливо в періодах 8—30 днів та 4—6 місяців. Проведений аналіз дає змогу зробити висновок, що в цілому банк не має проблем з ліквідністю у періодах, що аналізуються.

Очікувані грошові потоки теж беруться до уваги у процесі оцінювання потреби банку в ліквідних засобах. Базою для підготовки прогнозу зміни обсягів попиту та пропонування ліквідних коштів є аналіз динаміки, статистичних даних, досвід та знання фахівців банку. Дієвість такого підходу є особливо високою тоді, коли менеджмент банку має достатньо інформації та багато достовірних позицій, наприклад таких, як договір про відкриття кредитної лінії, кредитні заявки, попереднє повідомлення клієнта про намір зняти кошти з рахунка, настання термінів платежів до бюджету.

Особливо значний вплив на ліквідну позицію банку справляють великі за обсягами угоди, котрі необхідно враховувати ще на етапі їх планування та підготовки контракту. Реалістичний прогноз може бути складений лише за наявності подібної інформації. Маючи достовірний прогноз ліквідної позиції, банк може оцінити свої можливості щодо підтримання необхідного рівня ліквідності, у разі потреби залу чити кошти за прийнятною ціною з доступних джерел та точніше планувати власну діяльність.

Для аналізу прогнозованих грошових потоків банку використовують таблицю, аналогічну до тієї, яку банк використав для аналізу фактичного розриву ліквідності. У такому разі в таблиці відображається співвідношення обсягів очікуваних активних та пасивних операцій відповідно до запланованих строків їх проведення. У подальшому обидві таблиці суміщають, що дає змогу проаналізувати загальний розрив ліквідності (реальний та прогнозований). Приклад такого аналізу наведено в табл. 12.13.

Таблиця 12.13

АНАЛІЗ РЕАЛЬНОГО ТА ПРОГНОЗОВАНОГО РОЗРИВУ ЛІКВІДНОСТІ, тис. грн

Як видно з табл. 12.13, прогнозований сукупний розрив ліквідності протягом усього планового періоду має від’ємне значення, що свідчить про дефіцит ліквідних коштів у банку. Оскільки банк має реальний надлишок ліквідних коштів, то це дає змогу частково зменшити величину прогнозованого дефіциту. Так, у найближчий день (до 24 год.) банк має загальний надлишок ліквідних коштів у сумі 3365 тис. грн, але вже в наступні сім днів ці кошти розміщуються на ринку, і з урахуванням прогнозу розрив ліквідності стає від’ємний. Ця ситуація зберігається протягом наступних трьох місяців і лише в період 4—6 місяців банк матиме надлишок ліквідних засобів, які повністю використовуються в наступний період. Отже, банку слід розробити план дій, спрямованих на усунення від’ємного розриву ліквідності.

У випадку використання банками удосконаленого підходу до прогнозування потреби в ліквідних коштах до уваги береться ймовірність настання тих чи інших подій, що призводять до виникнення проблем ліквідності. Такий підхід дає змогу аналізувати кілька сценаріїв, а саме: оптимістичний, реалістичний та песимістичний. Для кожного зі сценаріїв (або для найбільш імовірних) розробляється план дій.

У разі найгіршого з погляду ліквідності сценарію банку необхідно включити до плану дій аналіз вартості альтернативних джерел підтримання ліквідності, реалістичний графік конвертації активів у грошові кошти, перелік джерел запозичення значних сум та оцінку їх доступності. Найкраща для банку позиція ліквідності характеризується надлишком ліквідних засобів, і банк повинен мати план інвестування цієї частини коштів з метою максимізації прибутків. За такого підходу банки оцінюють не реальні, а очікувані потреби в ліквідних коштах, ґрунтуючись на певних імовірнісних характеристиках настання різних ситуацій. Це дає змогу не формувати реальний резерв ліквідних активів, а лише планувати діяльність з фінансування можливого відпливу грошових коштів.

Аналіз розриву ліквідності дає змогу банку виявити невідповідність між сумами надходжень та платежів у різні періоди і вчасно прийняти коректні та обґрунтовані управлінські рішення.