Главная Экономика Книги Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації - Лук’яненко Д.Г.

3.2. СТРАТЕГІЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ОСВІТИ

І. С. Каленюк

В основі сучасного розуміння суспільного прогресу лежить нове бачення освіти та громадської свідомості як важливих складових сталого розвитку, який розуміється як «процес змін, в якому використання ресурсів, управління інвестиціями, орієнтація на технологічний розвиток та інституційні зміни знаходяться в гармонії та підвищують сучасний і майбутній потенціал для задоволення людських потреб і бажань» [1; р. 5]. Освіта як сфера надзвичайно важливої соціально-економічної діяльності є стратегічним ресурсом розвитку суспільства, забезпечення зростання його технологічного рівня і конкурентоспроможності в умовах глобалізації сучасного світу.

Сталий розвиток — процес набагато більш комплексний і глобальний, аніж економічне зростання. Він охоплює найважливіші сфери людського суспільства і розглядається в єдності трьох складових його розвитку: економічного, соціального, екологічного. Визначальним фактором цього процесу виступає розвиток людських ресурсів, який включає освіту, професійну підготовку та використання людського потенціалу для соціального і економічного прогресу.

Розвиток людських ресурсів забезпечується багатьма факторами, направленими на формування і поліпшення фізичних та інтелектуальних здібностей людини. До таких факторів відносять освіту, охорону здоров’я, кількісні та якісні показники харчування, стан навколишнього середовища. Розвиток людських ресурсів здійснюється і в процесі використання їх потенційних можливостей як фахівців, і в повсякденному житті. Тому серед факторів їх розвитку називають і систему зайнятості, що склалася в суспільстві, і наявність політичної та економічної свобод. Всі ці та багато інших факторів взаємопов’язані і взаємозалежні, але освіта є базою для всіх інших. Вона може бути фактором поліпшення охорони здоров’я і харчування, забезпечення високоякісного середовища, збільшення кількості і поліпшення робочих місць, запорукою політичної і економічної відповідальності суб’єктів будь-якого рівня.

У сучасному світі роль освіти переосмислюється в тому сенсі, наскільки вона готує людей до життя у складному, взаємозалежному і дуже мінливому світі. Освіта розглядається як пожиттєвий процес, необхідний не просто щоб підвищити свій освітній чи кваліфікаційний рівень, але й щоб бути здатним адаптуватися і перелаштуватися у світлі нових вимог виробничої і суспільної життєдіяльності. Нове бачення освіти в забезпеченні суспільного прогресу стає підставою для її радикальних трансформаційних змін, її загальної концепції, у змісті: формах організації, управління та фінансування.

Вирішення проблем трансформації освіти можливо лише на рівні загальнодержавної стратегії, розробленої і прийнятої на підставі визначення пріоритетів, що відповідають загальнолюдським цінностям, та передбачає реальні механізми для її впровадження.

Держава не просто коригує і спрямовує розвиток освітньої сфери, а загалом формує її зміст, структуру, визначає стратегічні напрями розвитку. Державна стратегія розвитку освіти своїми засадами повинна мати чітке усвідомлення того, що освіта — це поле здійснення соціально-економічних інвестицій, що мають надзвичайно важливе значення для забезпечення сталого розвитку суспільства. Економічний розвиток країни вимагає підвищення продуктивності праці всіх зайнятих, потребує від них вміння використовувати сучасні технології, бути творчими і адаптивними. Без володіння сучасними знаннями ці проблеми не вирішити. Призначенням освіти є також підготовка людей для громадянства, забезпечення передачі знань і культури від одного покоління до іншого, розвиток здібностей і талантів індивідів.

Освіта не може розглядатися як така, що лежить тягарем на державному бюджеті і не пов’язана з економічним розвитком країни. Необхідно, щоб не тільки сама концепція освіти, а і відповідна політика формувалися таким чином, щоб систематично інтегрувати ці величини одна з одною та з виробничим сектором. Інвестиції в освіту мають довгостроковий ефект, вони не приносять негайного результату. Недостатнє інвестування в освіту може негативно позначитися на структурі ринку праці і на соціально-економічному розвитку через 20—40 років. Ці інвестиції повинні бути захищені в часі від криз, спаду чи структурних зрушень.

Видатки на освіту не повинні залежати від економічної ситуації в країні. Гарантування достатніх обсягів фінансування освіти має полягати не тільки у законодавчому закріпленні, а й у суворому дотриманні обов’язкової норми (реально — 5—7% ВВП). З огляду на це слід зазначити, що важливо не просто задекларувати ці положення, а й передбачити механізми їх втілення в життя та відповідальності за неухильне виконання наміченого. Протягом 90-х років нашій країні вдалося підтримати фінансування освіти на певному рівні: в 2000 році на освіту було виділено 5515,5 млн грн. проти 2931,8 млн грн. у 1995 р. (хоча відносно ВВП частка цих видатків знизилася з 5,4% до 3,15%, що певною мірою пояснюється зростанням ВВП у 2000 році) [2; с. 140].

Ефективність діяльності будь-якої системи, і освіта тут не виняток, певною мірою залежить від обсягів фінансування, але визначальним моментом виступає державна політика. Саме вона є стрижнем, провідною віссю, що визначає генеральний напрям, динаміку розвитку та функціонування. В Законі України «Про освіту», як і в інших важливих документах, виступах Президента, чітко означено пріоритетність освіти у проведенні державної політики: «Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства» [3; с. 169].

Стратегічні завдання розвитку та реформування системи освіти в Україні на початку 90-х років були сформульовані в Державній національній програмі «Освіта. Україна ХХІ століття» [4], прийнятій на з’їзді освітян у 1993 році. В програмі зазначалася орієнтація на рівень освіти розвинених країн, докорінне реформування концепції, структури, організації галузі, а також подолання монополії держави в сфері освіти. Прийняття програми стало важливим кроком у процесі реформування української освіти, але, засвідчивши актуальність порушених питань і задекларувавши нагальність їх вирішення, цей документ, на жаль, не мав конкретного механізму їх здійснення та контролю.

В період 1993—2000 рр. в основному завершилися процеси перебудови системи освіти на нових, демократичних засадах, відбулися суттєві зміни в організації освітньої діяльності, управлінні, фінансово-економічному механізмі. Стратегію і основні напрями розвитку системи освіти України у першій чверті ХХІ століття визначає прийнята на Всеукраїнських зборах освітян в жовтні 2001 року Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті [5].

Згідно з цим документом «в Україні має стверджуватися стратегія прискореного, випереджувального інноваційного розвитку освіти і науки» [5, с. 4]. В результаті реалізації її положень «українська освіта стане конкурентоспроможною в європейському і світовому освітньому просторі, людина — захищеною, мобільною на ринку праці і в контексті особистісного духовно-світоглядного вибору». Зрослий освітній потенціал суспільства забезпечить впровадження нових інформаційних технологій, що дасть змогу протягом наступних 10—15 років скоротити відставання у темпах розвитку, а з часом — суттєво наблизитись до рівня і способу організації життєдіяльності розвинених країн світу [5, с. 24].

Втілення в життя державної стратегії розвитку освіти має бути спрямоване на перетворення цієї галузі на реальний фактор сталого економічного та соціального поступу країни. Освіта може допомогти нашій країні в досягненні високих економічних, соціальних і культурних цілей. Вона може відкрити сучасним поколінням набагато більше можливостей для участі в реальних досягненнях економіки і суспільства в цілому, стати основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, національного відродження, становлення державності та розбудови демократичного суспільства в Україні.

Економічна віддача від освіти найбільш прямо знаходить свій вияв у сфері підготовки кваліфікованої робочої сили. Освіта та професійна підготовка фахівця у певній галузі діяльності безпосередньо проявляються у формуванні його загальної обізнаності, володінні певними навичками та уміннями виконувати конкретні функції, від рівня кваліфікації залежить його якість. Затрати на освіту знаходять свій прояв у підвищенні продуктивності праці працівників, а отже — у зростанні доходу працівника, підприємства, суспільства в цілому.

Поряд із прямими економічними віддачами не менш важливими для суспільства виступають екстерналії, тобто зовнішні ефекти освіти. Непрямі вигоди можуть мати місце при освіченості неактивної, незайнятої частини населення. Незайняте населення частіше представлене жінками, дітьми та особами похилого віку. Освіта жінок може проявитися значною економічною результативністю головним чином тому, що самою природою їм надана провідна роль у виконанні важливої соціальної функції — вихованні дітей. Освічені жінки вже потенційно можуть передати своїм дітям більше знань, сприяти їх гармонійному розвитку, вони краще доглядатимуть за здоров’ям та збалансованим харчуванням членів своєї родини, а, до речі, за даними західних досліджень, на здоров’я дітей набагато більший вплив справляє освіта матері, ніж батька. Освіта батьків завжди виступає фундаментом, початковим капіталом для нагромадження інтелекту дітей.

Національно-патріотичні ідеї та цінності, висока духовність та політична обізнаність — ці важливі моменти в основному мають поширюватися через систему освіти. Етичні та моральні цінності втілюються у свідомість молоді системою освіти поруч із сімейним вихованням, тим самим формуючи підвалини морального здоров’я народу. Завданням освіти є не тільки надання інформації, а задіяння за її допомогою внутрішніх можливостей людини до свого розвитку. Саме моральні, патріотичні цінності складають духовний фундамент життя народу як спільноти, об’єднаної спільними ідеями та устремліннями. Процес сталого розвитку суспільства залежить від багатьох чинників, серед яких духовний компонент спільноти є одним із визначальних.

Система організації освіти, принципи доступності і селективності забезпечують молоді після закінчення загальної середньої школи подальше навчання. Важливо, щоб вищі ступені освіти були відкриті в першу чергу для талановитої молоді, незалежно від її фінансових можливостей.

У процесі навчання розвиваються здібності молоді до розумової праці, формуються навички логічного мислення. Від того, які саме знання і в якій методичній формі вони надаються, залежить їх сприйняття молоддю та розвиток її інтелектуальних здібностей. В процесі навчання формується і наукове мислення, здатність до наукової роботи, кропіткої наполегливої дослідницької праці. Зрозуміло, що широта наукового мислення, навички наукової роботи лежать в основі прогресу, досягнутого країною у науково-дослідницькій діяльності і — як наслідок — її результатів, втілених у виробництво.

Освіта є тим важливим соціальним інститутом, що впливає на рівність особистості в суспільстві. Через освіту соціальний статус та функції людини можуть розвиватися й поліпшуватися. Проблема нерівності освітніх можливостей (географічних, статевих, соціально-економічних) тісно пов’язана з нерівністю розподілу доходів, культурних благ, політичної влади. Саме освіта може стати детермінантою розриву між елітою та більшістю пересічних громадян, сприяти мобільності між поколіннями.

Освіта відіграє життєво важливу роль у поліпшенні відносин людини до довкілля. Вже давно є розуміння того факту, що розвиток, націлений на кращу якість життя, знаходиться під сильним впливом навколишнього середовища. Не можна більше ігнорувати того факту, що фізичні і біологічні процеси можуть дати небажані наслідки. Такі проблеми, як дефіцит води, надмірна експлуатація землі і надр, швидка урбанізація є симптомами «хворого» розвитку.

Усвідомлення доленосної ролі освіти в розвитку сучасного суспільства стало основою прийняття багатьма країнами світу стратегічних проектів і програм: «Освіта двотисячного року» (ФРН), «Освіта Америки ХХІ століття» (США), «Освіта майбутнього» (Франція), «Модель освіти ХХІ століття» (Японія) та інші, в яких основні напрями розвитку національних систем освіти розглядаються як вирішальний фактор досягнення конкурентоспроможності країни в світовому просторі та забезпечення її сталого економічного і соціального розвитку.

Країни світу, як розвинені, так і ті, що розвиваються, знаходяться в процесі постійного пошуку і трансформації своїх національних систем освіти, які мають відповідати новим вимогам становлення інформаційного суспільства. Різні за глибиною і характером здійснюваних заходів, процеси перебудови спрямовані на пошук таких систем організації, управління і фінансування освітньої діяльності, які будуть більш ефективні, дійові, забезпечуватимуть високу якість освітніх послуг, а отже, і більш високий рівень загальної грамотності, громадської свідомості та професійної компетентності громадян.

Стратегія розвитку системи освіти визначається державою в особі її виборних і виконавчих органів та органів громадського самоврядування. Водночас сам по собі інститут держави не може залишатися незмінним в новому соціальному сценарії, в тому числі і відносно освіти.

Роль держави. Роль держави залишається вирішальною у сфері освіти, саме держава за допомогою не тільки прямого контролю, а й непрямих методів економічного, правового, організаційного впливу має можливості визначати розвиток цієї галузі, тим самим забезпечувати збереження і примноження національного потенціалу освіти.

Водночас освіта, яка відповідатиме вимогам ХХ1 сторіччя, не може розвиватися в умовах жорсткого адміністративного контролю та бюрократичного менеджменту. Натомість повинна прийти інтегрована і узгоджена система регулювання освітньою діяльністю з певної дистанції. Держава в новому контексті виконує роль не господаря і батька, який всіх забезпечує необхідними ресурсами; вона поступилася місцем державі, яка оцінює ситуацію, забезпечує стимули розвитку всім суб’єктам суспільних відносин та розробляє середньо- та довгострокову стратегії розвитку.

Ефективність, результативність освітньої діяльності буде значно підвищена, якщо відношення суспільства до неї не обмежуватиметься вузькогалузевими рамками. Суспільний ефект освіти буде мультиплікований, якщо феномен освіти розглядатиметься не в вузькому значенні (як система освіти), а в найбільш широкому, тобто передбачатиме всі види цілеспрямованого впливу суспільства на індивіда. Такий широкий підхід практично проявлятиметься у тому, що держава (як суб’єкт визначення освітньої стратегії) буде мати в полі зору елементи, які знаходяться поза формальною системою освіти. Це — і вплив на здібності людей до саморозвитку та створення можливостей для ефективного використання їх здібностей, реалізації їх в процесі трудової діяльності. Це також вплив на соціальне середовище, яке в свою чергу впливає на людину, передає їй знання та інформацію, формує її особистісні якості.

Надзвичайно важливим при цьому виступає підтвердження державою особливого статусу освіти в суспільстві, визнання її як сфери, в якій домінуючою силою мають бути не ринкові фактори, а суспільні, державні, національні. Тільки за таких умов наша національна система освіти зможе зберегти і примножити свій духовний потенціал.

Управління. Успіх розроблення і прийняття до виконання стратегії розвитку освіти можливий лише в умовах ефективної структури управління організацією самої системи, координації роботи всіх елементів механізму освітньої діяльності, поєднання структурних ланок, пошуку оптимального співвідношення між централізацією та децентралізацією функцій влади. Неодмінна умова ефективного досягнення важливих стратегічних завдань — це створення адекватної організаційної структури управління, яку можна розглядати як форму суспільного поділу та кооперації управлінської діяльності. Особливості науково-педагогічної, економічної і соціальної діяльності в системі освіти зумовлюють застосування відповідних, специфічних для неї організаційної структури, функцій та методів управління.

Світовий досвід функціонування освітніх систем в багатьох країнах свідчить про відхід від ідеї централізованої організації системи освіти та професійної підготовки. Натомість приходить концепція децентралізації, яка передбачає посилення незалежності установ, секторів і механізмів таким чином, щоб підвищити їх гнучкість в адаптації до змін середовища. Пріоритет надається реальним принципам саморегулювання, свободи і гнучкості закладів освіти. Водночас відхід від методів жорсткого адміністрування не повинен означати послаблення регулюючої ролі держави. Її міцність має проявлятися в гарантуванні високої якості освіти, що може бути забезпечене тільки високими освітніми стандартами, яким мають повністю відповідати учні та студенти.

Вдосконалення, підвищення ефективності управління системою освіти обов’язково потребує і впровадження елементів відповідальності та прозорості державної політики. На жаль, недостатня відпрацьованість саме таких механізмів є однією з основних причин того, що задекларовані чудові наміри і цілі залишаються на папері. Ніхто не несе відповідальності за те, що на освіту не виділяється, як передбачено Законом України «Про освіту», 10% національного доходу, що вчителям не виплачується заробітна плата на рівні середньої по промисловості, що не виконується 57 стаття Закону «Про освіту».

Відповідальність уряду за виконання своїх функцій щодо управління в царині освіти стане реальною тільки з появою інших суб’єктів цього процесу — громадськості, приватного сектора. Монопольне положення держави, негативним проявом якого виступають непідзвітність, непрозорість і невідповідальність, буде долатися з включенням цих суб’єктів в процес управління освітньою діяльністю. На даний момент вони ще не виступають консолідованими виразниками інтересів своїх груп.

Так, наприклад, у сфері недержавних навчальних закладів створені такі відомі громадські організації, як Асоціація навчальних закладів України недержавної форми власності та Конфедерація недержавних вищих навчальних закладів. Жодна з них не стала центром консолідації недержавного сектора вищої освіти, їх зусилля витрачаються головним чином на підготовку рішень державних органів на користь «своїх» навчальних закладів.

Педагогічний склад. Одним із найважливіших стратегічних завдань розвитку освіти є забезпечення високого соціального статусу педагогічних працівників із законодавчим гарантуванням високого рівня оплати праці освітян та адміністративною відповідальністю за недодержання обов’язкових норм, а також створення сприятливих умов для вчителів і викладачів державних навчальних закладів (рівень оплати праці, умови праці, друкування наукової продукції тощо).

Сучасна ситуація щодо мотивації вчителів у сфері освіти невтішна: рівень заробітної плати є мізерним і не відповідає мінімальним нормам відшкодування витрат їх фізичної і розумової енергії. За таких обставин не підтверджується задеклароване відношення держави до освіти як до важливих економічних і соціальних інвестицій, що закріплено нормативними документами.

Так, станом на 2000 рік ставка заробітної плати вчителя, котрий працює на посаді «спеціаліст вищої категорії», складала 145 грн., або USD 26,7 на місяць. З 01.03.2001 р. відбулося підвищення заробітної плати вчителів, а також після тривалої перерви впроваджені надбавки за педагогічний стаж, відсутність яких дуже негативно впливала на мотивацію вчителів. Водночас це підвищення має чисто символічний характер (в середньому 25%) і суттєво не змінює ситуацію.

Показовими також є дані стосовно співвідношення середньої заробітної плати в освіті та в економіці в цілому. В Законі «Про освіту» передбачено, що заробітна плата вчителів має бути не менше середньої в промисловості. Фактично ж спостерігається тенденція постійного зменшення середньої заробітної плати освітян відносно середньої зарплати в економіці, а тим більше — в промисловості.

Підтвердженням суспільної вагомості праці вчителів виступає рівень оплати їх праці. Так, у Сполучених Штатах середня річна заробітна плата вчителів державних початкових і середніх шкіл становила у 1999 році 40,6 тис. доларів (або 3,8 тис. дол. в місяць) і була суттєво вищою, ніж заробітна плата вчителів приватних закладів: у 1994 році середня річна заробітна плата вчителя державної школи становила 35,7 тис. дол., а вчителя приватної — 24,1 тис. дол. [6].

Таблиця 1

Середня заробітна плата в економіці і в освіті України*

	1998	1999	2000
Середня заробітна плата в економіці, грн.	153,5	177,5	230,0
USD	61,9	42,1	42,3
Середня заробітна плата в середній освіті, грн.	129	133	145
USD	53	31,5	26,7
Середня заробітна плата в освіті у відсотках до середньої заробітної плати в економіці	84,0	74,9	63

* Складено за: 11.

Цікаво також співставити не тільки ці абсолютні цифри. Відносно величини ВНП, що припадає на душу населення, відмінності також досить суттєві. В 1999 році середня заробітна плата вчителя державних середніх шкіл в США становила 127,14% від рівня ВНП на душу населення (USD 31920). Середня заробітна плата вчителя середньої школи в Україні в 1999 році (близько USD 30) становила 3,9% від рівня ВНП на душу населення (USD 700) [7].

У багатьох країнах світу в основі освітньої політики лежить фундаментальне положення про необхідність забезпечення достатнього рівня оплати праці вчителів шкіл. Країнами Південно-Східної Азії була обрана стратегія розвитку освіти, яка передбачала велику наповнюваність класів та досить високі показники співвідношення учень/вчитель, але за умови високої кваліфікації та високого рівня оплати вчителів. В Південній Кореї вчителі отримують заробітну плату, яка має найвищі показники у відсотках до ВВП на душу населення серед країн ОЕСР [8]. Саме така стратегія дозволила цим країнам вийти на високі показники економічного розвитку.

Характерними у цьому відношенні є дані стосовно рівня видатків на одного учня середніх шкіл та співвідношення учень/ вчитель у Сполучених Штатах. Причому показовим є не тільки сам рівень фінансування, коли на одного учня у 1999/2001 році виділялося більше 6 тис. дол., що перевищує рівень України більше ніж у 20 разів (тоді як реальний ВВП США, обчислений по паритету купівельної спроможності, перевищує ВВП України тільки у 10 разів). До того ж, має місце і постійне зменшення співвідношення учень/ вчитель: якщо у 1970/71 навчальному році в Сполучених Штатах на одного вчителя припадало 22 учня, то у 1999/2001 — вже 16 [6].

Мотиваційний механізм діяльності вчителя має ґрунтуватися на фундаментальному принципі підтримки високого соціального престижу і суспільного статусу професії педагога, вчителя. Формування поваги до професії педагога і престижності праці викладачів може відбуватися на базі матеріального підтвердження важливого значення їх діяльності. Незадовільний рівень зарплати в державних закладах загрожує ефективності навчання, має наслідком високу плинність кадрів та відхід викладачів із сфери освіти, і що особливо загрозливо — відтік кваліфікованих кадрів за кордон.

Рівність. Сучасні реформації в освіті певним чином загострюють і питання соціальної справедливості. Інституційна організація системи освіти, форми та методи навчального процесу, фінансові механізми освіти значною мірою впливають на соціальну структуру суспільства і тенденції її розвитку. Саме тому завданням держави є створення такої організації системи освіти, яка б надавала можливість подолати соціальну сегментацію суспільства, зменшити розрив між верствами населення.

Доступність освіти має забезпечуватися суспільними механізмами охоплення населення системою освіти. Вони можуть розрізнятися залежно від того, які принципи покладені в основу організації системи освіти. Проблемі доступу до освіти приділено значну увагу в сучасних міжнародних документах про розвиток освіти, де наголошується на необхідності забезпечення рівності і справедливості доступу до освіти. Всі міжнародні документи щодо рівного доступу до освіти поділяються на дві групи: такі, що розглядають доступ до базових вмінь та знань, які визначають можливості залучення все більшої кількості людей до забезпеченого життя, та такі, що визначають можливості включення людей та держав у процеси світового розвитку. Перші — це Всесвітня декларація про освіту, прийнята у 1990 році, підсумковий звіт глобального дослідження «Освіта для всіх 2000» та інші — розглядають проблему розширення доступу до базової освіти і стосуються переважно країн, що розвиваються. Серед документів другої групи — Програмний документ ЮНЕСКО «Реформа та розвиток вищої освіти» (1995 р.) — присвячений питанню доступу до вищої освіти з метою забезпечення розвитку людського капіталу та суспільства в цілому.

Початкова і середня освіта є загальнообов’язковими у всіх цивілізованих країнах. Що стосується професійної освіти післясереднього рівня, то в її основу мають бути покладені принципи відбірковості. І навіть необхідність підвищення рівня освіти, залучення широких верств населення до вищої освіти не заміняє потреби відбору молоді згідно з рівнем знань, природних схильностей і здібностей до виконання різних функцій.

Система організації освіти, принципи її доступності і селективності забезпечують певний механізм розподілу молоді після закінчення загальної середньої школи. Те, наскільки вищі рівні освіти доступні населенню, говорить про розподіл доходів у суспільстві. Однак слід зазначити, що хоча потреба у вищій освіті значно зростає в сучасних умовах, вона ще далеко не є загальнонеобхідною. В будь-якому суспільстві є оптимальний рівень необхідності в працівниках із загальною, професійно-технічною або вищою освітою. Як їх дефіцит, так і перевищення певного рівня може породжувати диспропорції в розподілі доходів.

У сучасному світі, в тому числі і в Україні, відбуваються процеси, які поступово порушують елітарність (від фр. elite — найкращий) вищої освіти. Зростаючий попит суспільства на вищу освіту знаходить прояв у диверсифікації закладів вищої освіти, форм і методів навчання, у все більшому зростанні чисельності студентів вищих навчальних закладів.

Для багатьох країн, і в першу чергу для розвинених, характерною є тенденція збільшення студентської когорти. В Японії у 1995 році 63% населення 18—23 років навчалися у вищих навчальних закладах, в таких європейських країнах, як Великобританія, Фінляндія — близько 60%. За даними ЮНЕСКО, темпи зростання чисельності студентів в групі населення відповідного віку в середньому в світі збільшилися з 9,6% у 1960 році до 18,8% у 1991 році, в розвинених країнах — з 15,1 до 40,2%, в країнах, що розвиваються, — з 7,3 до 14,1% [13, 9]. Аналогічна тенденція простежується в останні роки і в Україні.

Підвищення вимог в усіх сферах економічної і соціальної діяльності щодо якостей працівників викликає необхідність продовження навчання після закінчення середньої школи не тільки для найсильніших учнів. Неодмінною умовою успішної зайнятості молоді є наявність не лише 8—9 років загальної освіти, а й повної загальної середньої освіти та спеціалізованої професійної підготовки. Передбачається, що більш-менш універсальною освітою найближчим часом стануть два роки навчання в коледжі.

Тенденція збільшення чисельності студентства серед молоді, безумовно, є позитивною. Але, поряд із цим, вона не може не означати втрату елітарності вищої освіти. Інший принцип — егалітарність (від фр. egalite — рівність) вищої освіти — передбачає її доступність широким верствам населення. Саме цей принцип набуває все більшого поширення і стає провідним у освітній політиці держав світу.

В умовах масового поширення вищої освіти елітну роль в суспільстві мають виконувати університети. Університети України, які мають свою історію і традиції, є провідними центрами освіти і науки. Наявність фундаментальної наукової бази, висококваліфікованих кадрів викладачів створює підстави для того, щоб університети стали справжніми осередками формування інтелектуальної еліти суспільства. Ця елітна роль вітчизняних університетів має обов’язково підтверджуватися забезпеченням стандартів високої якості освітніх послуг. Гарантування високоякісного навчання потребує, з одного боку, заходів із забезпечення справжнього відбору до лав студентів університетів молоді з найкращими здібностями. З іншого боку, неодмінною умовою підтвердження елітного значення диплому провідних університетів України є їхнє фінансове забезпечення.

Суспільству, яке вступає у добу всеохоплюючої глобалізації, необхідно максимально задіяти потенціал кожної людини. Для цього важливо забезпечити можливість вільного доступу до освіти. В той же час широкомасштабне поширення вищої освіти може спричинити зниження якості освітніх послуг та цінності освіти взагалі. Тому категорія рівності скоріше повинна включати розширення можливостей здобуття якісної освіти та ефективної політики досягнення певних цілей.

Попит суспільства, безумовно, виступає потужною підоймою для поширення освіти. Але бурхливе зростання освітньої системи за умови неадекватного зростання поглинальної спроможності ринку праці матиме наслідком тенденцію до одержання мінімальної освітньої кваліфікації, необхідної для даного професійного рівня. Цей феномен відомий під назвою освітнього «підвищення функцій». Така ситуація в свою чергу має тенденцію генерувати ще більший суспільний попит і тиск на створення більшої кількості навчальних закладів. Із різким зниженням професійних віддач за нижчі рівні підготовки зростає суспільний тиск за більший доступ до кращих рівнів підготовки. Система освіти може потрапити у саморуйнівне положення. Після тривалого періоду бурхливого розширення освітня система може стати виробником дипломів в надзвичайному темпі. Надмірна пропозиція буде породжувати значне безробіття, а також люмпенізацію інтелігенції.

Стрімке і нерівномірне поширення освіти може дуже сильно формувати нерівноправність по різних напрямах. Наприклад, створення великої кількості вищих навчальних закладів в містах при відсутності умов для проживання студентів буде сприяти більшому охопленню вищою освітою міської молоді, значно знижуючи охоплення сільської молоді.

Отже, поширення освіти має відбуватися узгоджено з потребами економічного і соціального розвитку країни. Якщо зростає охоплення населення освітою і це не супроводжується розвитком ринку праці, то така ситуація може спричинити знецінювання дипломів і формування в суспільстві прошарку «люмпен-інтелігенції» — людей, які отримали високу освіту, але надії і сподівання яких на роботу не виправдалися. Невиправдане поширення освіти може означати втрату для багатьох людей підстав для досягнення кращого майбутнього, можливостей доступу до вищого положення в суспільстві.

У багатьох країнах реформи в напрямі встановлення рівності націлені на конкретних студентів в системі освіти, які є «ризиковими» або мають спеціальні вимоги. Вони включають спеціальні програми, розраховані на поліпшення запам’ятовування, закріплення успіхів (спеціальні, багатокультурні, двомовні для національних меншин тощо), програми переходу від школи до роботи (які комбінують в шкільних навчальних програмах навчання і післяшкільну діяльність), категоріальні програми допомоги [9, р. 663—664].

Доступність освіти та масштаби охоплення населення навчанням різного рівня мають оптимально поєднуватися з високою якістю підготовки, загальних та спеціальних знань, що дадуть можливість їх здобувачам отримати роботу за фахом і належну оплату праці. Важлива за своєю суттю мета — ефективне використання ресурсів суспільства на цілі освіти, що часто розуміється як зведення до мінімуму витрат на освіту при максимумі результату — не повинна домінувати над іншою метою: забезпечення права кожного громадянина нашої країни якісною освітою.

Структура освіти. Однією з найважливіших рис процесу становлення постіндустріального суспільства виступає структурна перебудова економіки. Загальні особливості цієї перебудови відомі, це: скорочення питомої ваги галузей матеріального виробництва і зокрема — добувної промисловості та сільського господарства та зростання питомої ваги сфери послуг, в складі якої пріоритет належить найбільш високотехнологічним послугам. Зміни, що відбуваються з появою високих технологій, обробки та передачі інформації, є революційними, вони трансформують не тільки виробничий базис суспільства, але й всю структуру економічних відносин. Надзвичайна швидкість, з якою відбуваються технологічні зміни, зумовлює і надзвичайну швидкість їх поширення в світі. Ці прогресивні загалом явища разом із тим можуть мати і досить неоднозначні наслідки, що знаходять прояв у зростанні розриву в рівнях розвитку різних країн. Розвинені країни, маючи могутню індустріальну базу, з появою і поширенням сучасних технологій зробили різкий крок уперед. Але велика частина країн, ступнувши одною ногою до постіндустріального суспільства, іншою залишається в індустріальному і навіть в аграрному.

Необхідний елемент формування вдалої структурної перебудови, як свідчить досвід таких країн, як Республіка Корея та Японія, становить саме система освіти.

В Україні після 1995 року спостерігається тенденція деякого зменшення частки молоді, що навчається в середніх загальноосвітніх закладах. Водночас послідовно скорочується частка молоді, яка поступає у професійно-технічні заклади та вищі навчальні заклади системи підготовки молодших спеціалістів — І—ІІ рівнів акредитації, та майже вдвічі зросла частка студентів ВНЗ ІІІ— ІV рівнів акредитації (табл. 2). Такі тенденції можуть бути пояснені як загальноекономічними, так і демографічними факторами.

Таблиця 2

Чисельність студентів закладів професійної освіти в Україні, 1985/86—2000/2001 н.р.*

		1985/86				1990/91				1995/96				2000/2001
				%				%				%				%
	Учні професійно-технічних училищ		742		30,9		660		28,7		555		26,5		525		21,4
	Студенти ВНЗ І—ІІ р. а.		809		33,6		757		32,9		618		29,5		528		21,5
	Студенти ВНЗ ІІІ—ІV р. а.		853		35,5		881		38,4		923		44,0		1403		57,1
	Всього		2404		100		2298		100		2096		100		2456		100

* Складено за: 10, 11, 12.

Кризова ситуація в економіці Україні знаходить прояв у значному скороченні виробництва, і особливо промислового, а отже — і в зменшенні попиту на робочу силу. Отже, скорочується і прийом та випуск навчальних закладів, що забезпечують підготовку кваліфікованих робітників і молодших спеціалістів. Якщо у 1985 році випускники професійно-технічних училищ та ВНЗ І— ІІ рівнів акредитації складали 81,6%, то у 2000 р. — 63,6% всіх підготовлених фахівців (табл. 3).

Таблиця 3

Випуск фахівців закладами професійної освіти України, 1985/86—1999/2000 н. р.*

		1985/86				1990/91				1995/96				2000/2001
				%				%				%				%
	Випускники професійно-технічних училищ		427,9		52,5		376,7		50,7		274,9		44,8		263,2		39,9
	Випускники ВНЗ І—ІІ р. а.		236,9		29,1		228,7		30,8		191,2		31,1		156,1		23,7
	Випускники ВНЗ ІІІ—ІV р. а.		150,6		18,5		136,9		18,5		147,9		24,1		240,3		36,4
	Всього		815,4		100		742,3		100		614,7		100		659,6		100

* Складено за: 10, 11, 12.

Показовими в цьому відношенні є дані стосовно розподілу випускників середніх шкіл за формами навчання і зайнятості. Наприклад, в таких країнах Європи германської культури, як Австрія, Бельгія, Німеччина, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія, а також в Італії до 65 і більше відсотків молоді після завершення середньої освіти іде у професійно-технічні заклади. У скандинавських країнах, Франції, Великобританії — приблизно половина молоді, а в країнах південної Європи — тільки 20—40% молоді поступає в систему професійно-технічної освіти.

В Україні частка молоді, що продовжує навчання в загальноосвітніх закладах, не є стабільною. Так, в 1995 році — 53,6%, 1996 році — 57,2%, в 1997 році — 59,2%, 1998 році — 62%, 1999 році — 64,8% учнів продовжували навчання у старшій середній школі [розраховано за: 10, 430].

Дія несприятливих об’єктивних факторів має долатися цілеспрямованою політикою держави щодо врегулювання необхідних пропорцій між професійно-технічною та вищою освітою. Скорочення сектора професійно-технічної освіти загрожує поступовим зменшенням загону кваліфікованих працівників, і особливо у сфері матеріального виробництва, яке виступає основою, фундаментом економіки. Крім того, непродумане поширення вищої освіти за цих умов може спричинити знецінення дипломів про вищу освіту, зниження її якості і, як наслідок, загострення соціальних проблем на ринку праці.

Іншим фактором, який значною мірою впливатиме найближчим часом на ситуацію у сфері освіти, а потім і на ринок праці, є демографічний фактор. Масштаби освітньої галузі в першу чергу залежать від чисельності дітей та молоді, яка буде здобувати освіту. Головним чинником тут виступає народжуваність, яка знаходиться під впливом багатьох соціально-економічних факторів і не залишається незмінною протягом різних років (1980 р. — 742,5 тис.; 1985 р. — 762,8 тис.; 1990 р. — 657,2 тис.; 1995 р. — 492,9 тис.; 1998 р. — 419,2 тис; 2000 р. — 385,1 тис. [10, 11, 12]).

Високі темпи народжуваності на початку 80-х років означають зростання чисельності молоді, що закінчує середню школу. В умовах сучасної складної ситуації на ринку праці, досить високого молодіжного безробіття (за деякими даними — третину всіх безробітних складає молодь) високі темпи притоку нових трудових ресурсів будуть ще більше посилювати напругу у сфері зайнятості. Певною мірою виходом з такої ситуації може бути активне залучення молоді до вищої продовженої освіти, що і спостерігається зараз в Україні. Однак цей процес, попри всі позитивні моменти, що несе в собі освіта, може мати досить неоднозначні соціально-економічні наслідки. Молоді особи через 4—5 років закінчать вищі навчальні заклади і вже з достатньо високим рівнем підготовки прийдуть на ринок праці, який має запропонувати їм відповідні робочі місця. Якщо цього не відбудеться, і випускники вимушені будуть працювати (якщо ще будуть працювати) на тих робочих місцях, які не потребують відповідної кваліфікації, це буде означати марну розтрату суспільних ресурсів.

Зарадити цій ситуації може активізація підприємницької діяльності, зростання виробництва, його всебічний структурний розвиток, який має відбуватися як в напрямі поширення підприємств різних форм власності (приватних, державних, колективних, змішаних), так і в напрямі перебудови галузевої структури економіки, орієнтації її на сучасні високотехнологічні галузі. Якщо станеться саме так, прогресивні тенденції будуть визначати розвиток економіки країни, і якщо темпи їх будуть задовільними, то разом із притоком кваліфікованих кадрів вони можуть стати потужним чинником подальшого економічного та соціального зростання економіки. Якщо ж темпи пожвавлення виробництва не забезпечать поглинання трудових ресурсів, буде дуже проблематичним сподіватися на значні зиски від розширення системи підготовки спеціалістів вищої кваліфікації.

Разом із передбачуваним напрямом розвитку економіки поступово будуть зазнавати змін і функціональні ролі, які виконують різні ланки системи освіти. Раніше старші класи середньої школи традиційно розглядалися як підготовка до вищих навчальних закладів, неповна середня школа була основою для професійно-технічної освіти, а повна середня освіта — базою для здобуття вищої кваліфікації. Водночас, за деякими даними, близько третини випускників розпочинають трудову діяльність на посадах, які не потребують середньої освіти. В умовах, коли загальносвітовою тенденцією є підвищення середнього рівня освіти, необхідного для отримання роботи на ринку праці, здобуття повної середньої освіти, право на яке підтверджено законом «Про освіту», має стати дійсно економічно необхідним і виправданим.

З іншого боку — скорочення народжуваності у 90-х роках безпосередньо вплине на саму сферу освіти. Планування основних показників розвитку цієї галузі базується на підрахунках контингенту осіб, які будуть здобувати освіту в різних навчально-виховних закладах. Скорочення народжуваності починаючи з 1990 року проявиться спочатку у зменшенні чисельності учнів початкової школи, потім — неповної середньої та повної середньої шкіл. Чисельність учнів є основою визначення шкільної мережі, потреби в учительських та викладацьких кадрах, фінансових ресурсах, необхідних для системи освіти. Надалі динаміка народжуваності стане основою визначення наявної кількості трудових ресурсів країни.

Протягом 90-х років ми спостерігаємо скорочення контингенту середніх загальноосвітніх закладів, основною причиною якого є послідовне зниження темпів народжуваності в цей період, яке і надалі буде визначати тенденцію зменшення чисельності учнів. Деякою мірою ця тенденція загальмується в результаті переходу середньої школи на 12-річний термін навчання, що означає фактично додаткові 1—2 річних потоки учнів. Учнівський контингент вже збільшено за рахунок дітей 6-річного віку, котрі пішли у школу з 2001 року, а з 2007 року — за рахунок дітей 17—18-річного віку.

На сучасному етапі галузеві структури економік розвинених країн мають такі загальні риси: від 50 до 70% працюючих зайняті у сфері обслуговування, мінімальна кількість (від 2 до 10%) — у сільському господарстві і тільки решта — у галузях матеріального виробництва. Раніше дослідниками структури економіки (наприклад, професор В. І. Данілов-Данільян) народне господарство розглядалося у вигляді геометричного конусу. Нижчий прошарок його утворюють сировинні галузі і сільське господарство, обсяги виробництва яких безпосередньо залежать від ресурсної бази. Далі ідуть переробні галузі, а на самій верхівці — сфера обслуговування, наука, освіта, культура тощо. Причому чим вище знаходиться галузь, тим менший її внесок до національного продукту.

Сучасна структурна перебудова, зумовлена становленням постіндустріального суспільства, призвела до перетворення конусу на циліндр. Економіка країни все менше залежить від власної сировинної бази, що викликано зміною основного визначального фактора розвитку. Раніше таким фактором виступала енергія, направлена на переробку первинної сировини, а тепер — інформація і кваліфікована праця. Інформаційний потік визначає вже вибір технологій і стадій переробки. Саме цей фактор створює основи для подальшого науково-технічного прогресу та посилення конкурентоспроможності.

Разом із тим на сучасному етапі цей фактор може залишатися лише потенційним, для перетворення його в реальний, дієвий необхідні механізми, які б спрямовано впливали на формування об’єктивної основи для науково-технічної перебудови економіки та соціального прогресу.

Динаміка галузевої структури економіки України також свідчить про зміни, які відбуваються як під впливом науково-технічного прогресу, так і в результаті структурної перебудови в процесі трансформації суспільства. Розглянемо зміни в структурі зайнятості за основними групами галузей: І — сільське і лісове господарство, рибальство; ІІ — будівництво і промисловість; ІІІ — всі послуги. В 1985 році співвідношення в структурі зайнятості між групами галузей було таким: 22,7 : 38 : 39,3, у 1999 році: 19,4 : 32,1 : 48% [розраховано за: 10, 387—388].

Як бачимо, галузева структура зайнятості змінюється в руслі сучасних передових змін, що відбуваються в світовій економіці: скорочується частка сільського господарства і зростає зайнятість у сфері послуг. Водночас слід відмітити, що показники зайнятості у цих сферах ще далекі від рівня розвинених країн. Темпи зміни структури зайнятості залишаються невисокими.

Протягом останніх 15 років відбуваються зміни і в структурі прийому та випуску вищих навчальних закладів за галузями. За даними табл. 4 видно, що в абсолютних та відносних обсягах зросла чисельність підготовки фахівців за економічними та правовими спеціальностями, суттєвого скорочення зазнала підготовка фахівців для сфери матеріального виробництва: промисловості, сільського господарства, транспорту.

Для того щоб освіта стала важливим фактором перебудо- ви економіки, необхідні наукові підходи до планування її структури, визначення об’єктивно необхідної потреби економіки у кваліфікованих кадрах, а також продуманої соціальної політики.

Фінансування. Об’єктивною реальністю сьогодення виступає все більша диверсифікація джерел фінансування освіти та зростання участі в ньому приватних ресурсів. У Національній доктрині освіти це положення підтверджується формулюванням стратегічного завдання багатоваріантної інвестиційної політики в галузі освіти. Багатоканальний характер фінансування освіти передбачає можливість залучення різноманітних коштів: приватних осіб, підприємств, організацій, міжнародних фондів та товариств, благочинних внесків тощо. В таких умовах зазнає змін роль держави у фінансуванні освіти, скорочується питома вага державних ресурсів із диверсифікацією джерел фінансування освіти. Водночас державні ресурси мають залишатися пріоритетним джерелом фінансування освіти.

Таблиця 4

Підготовка фахівців вищими навчальними закладами України за галузями, 1985—1999н. р., тис.*

	1985				1999
	І—ІІ	ІІІ—ІV	разом	%	І—ІІ	ІІІ—ІV	разом	%
Прийом
Промисловість і будівництво	102,7	71,8	174,5	39,1	55,0	91,7	146,7	32
Сільське господарство	32,6	18,8	51,4	11,5	24,1	21,4	45,5	9,9
Транспорт і зв’язок	21,6	12,2	33,8	7,6	16,3	14,0	30,3	6,6
Охорона здоров’я	30,2	10,5	40,7	9,1	23,9	10,9	34,8	7,6
Освіта	32,5	52,1	84,6	19,0	10,6	80,7	91,3	19,9
Мистецтво	3,6	1,2	4,8	1,1	3,9	3,6	7,5	1,6
Економіка і право	41,4	15,1	56,5	12,7	35,0	42,1	77,1	16,8
ВСЬОГО	234,6	181,7	446,3	100	185,1	272,7	457,8	100
Випуск
Промисловість і будівництво	87,7	56,4	144,1	37,2	49,2	81,7	130,9	33
Сільське господарство	30,8	14,4	45,2	11,7	23,2	18,6	41,8	10,5
Транспорт і зв’язок	19,3	9,8	29,1	7,5	13,1	10,6	23,7	6
Охорона здоров’я	29,8	10,5	40,3	10,4	23,1	10,9	34,0	8,6
Освіта	24,4	42,6	67,0	17,3	12,1	63,7	75,8	19,1
Мистецтво	4,2	1,3	5,5	1,4	4,4	2,2	6,6	1,7
Економіка і право	40,7	15,6	56,3	14,5	30,0	43,2	73,2	18,5
ВСЬОГО	236,9	150,6	387,5	100	156,1	240,3	396,4	100

* Складено за: 10; 11; 12.

Ускладнення механізму фінансування освіти, для якого властивим є конвергенція, зближення, набуття спільних рис між державним і приватним секторами, знаходить прояв у все більшому розширенні різних джерел фінансування на кожному рівні освіти. Крім традиційних джерел (державних, приватних, коштів підприємств), розвиваються змішані та з’являються нові механізми оплати освітніх послуг (позики на навчання, ваучерна освіта та ін.), метою яких є поєднати різні механізми фінансування та надання освітніх послуг, ввести елементи конкуренції та відповідальності за якість наданої освіти. Залучення приватних ресурсів в освіту може відбуватися шляхом створення навчальних закладів приватної форми власності або переходу на приватні джерела фінансування.
Загальними рисами розвитку систем освіти в країнах світу виступають досить незначна частка приватного сектора на рівні початкової і середньої освіти та найбільш вагома — у сфері професійної освіти. Важливим джерелом фінансування освіти є кошти підприємств і організацій, і об’єктивною необхідністю сьогодення є активізація освітньої діяльності підприємств щодо фінансування освіти за допомогою методів непрямого державного втручання (податків, податкових грантів, податкових знижок тощо), що може сприяти притоку коштів підприємств. Перспективним уявляється врахування досвіду різноманітних змішаних програм в національній системі освіти: окремих програм кредитування молоді, чартерної освіти, яка передбачає суттєве зростання повноважень громадськості у вирішенні фінансових проблем освіти тощо.

Механізм державного фінансування, який залишається основним джерелом фінансових ресурсів системи освіти, також потребує подальшого вдосконалення через впровадження гнучких стимулюючих методів, форм і формул фінансування. Актуальною проблемою є не тільки вдосконалення нормативного підходу до фінансування освіти, а й впровадження елементів фінансування, орієнтованого на результати діяльності. Саме такий підхід дозволить поєднати, з одного боку, гарантування державою певного рівня фінансування, а з іншого — посилити зацікавленість і відповідальність навчальних закладів за результати своєї діяльності.

Фінансування державою освіти має здійснюватися не за залишковим принципом, а виступати важливим інструментом управління освітою: застосовувані методи і форми фінансування мають орієнтуватися на досягнення важливих соціально-економічних цілей. Для фінансово-економічного механізму освіти мають бути властиві прозорість і відкритість, широке висвітлення інформації у доступних населенню друкованих виданнях та комп’ютерних носіях. Держава має проводити активну стимулюючу політику щодо залучення інших джерел, і в першу чергу — підприємств (особливо у сфері професійно-технічної та післядипломної освіти); розвитку змішаних, кредитних форм оплати навчання.

Для сучасної України важливо врахування світового досвіду щодо тих змін, що мають місце в освіті наприкінці ХХ—початку ХХІ століть. Вивчення особливостей реформування освіти в різних країнах необхідно не для того, щоб сліпо їх копіювати. Важливо не повторювати їх помилок і дуже виважено, без крайнощів здійснювати перетворення в такій сфері, як освіта. Особливо обережно мають проводитися процеси приватизації в освіті. Поширення приватного сектора освіти, хоча і є реальністю сучасного світу, але майже повсюдно здійснюється при провідній участі держави. Забезпечення високої якості освіти на основі уніфікованості і стандартизації освітніх послуг має водночас підтримувати тенденцію збереження національної особливості і неповторності нашої системи освіти, позитивного досвіду, накопиченого століттями.

Складність сучасних трансформаційних процесів в Україні зумовлюється тим, що система освіти потребує не тільки суттєвих організаційних перетворень, а й водночас — змін у самому змісті освіти як процесу передачі знань. В період кардинальних соціальних перетворень завжди існує загроза втратити щось важливе, бути захопленим ейфорією реформ. Модні зараз слова «ринок», «приватна власність», «свобода слова» — до освіти мають бути віднесені дуже обережно.

Уже давно в цивілізованому світі стало зрозумілим, що безоглядна орієнтація суспільства на ринкові цінності може мати руйнівний характер. Суспільство може бути сильним тільки своїми громадянами, для яких суспільні цілі не є пустим звуком, для яких реальну вагу мають духовні цінності: патріотизм, гордість за свою країну, відповідальність за її долю та ін., і що менталітет складається далеко не лише з поглядів і смаків на споживацькі товари. Характерними у цьому відношенні є слова Дж. Сороса, відомого мецената, успішного фінансиста, який заробив своє величезне багатство на фондових ринках. Захопившись думками про необхідність осмислення історичного значення та глобального змісту сучасного суспільства, він висловлює свої міркування в книзі «Криза глобального капіталізму: відкрите суспільство під загрозою», що вийшла з друку у 1998 році, а в Україні — у 1999 році. «Я глибоко переконаний, — пише Сорос, — що ринкові цінності, які набули зараз масового поширення, це не те, що потрібно для успішного функціонування суспільства» [14, с. 222]. Він висловлює глибоке занепокоєння тим, що ринкові цінності все більше проникають у сфери, які не є для них традиційно властивими.

Орієнтація на економічні цінності, властива ринковій моделі організації суспільства, відсуває на задній план всі інші, моральні цінності, поволі перетворюючи на ринкові ті сфери, які традиційно за своїм характером є неринковими і метою яких виступає примноження духовних цінностей. Ця орієнтація формує у людей переважання споживацьких цінностей, тих, які формують їх поведінку і менталітет як споживачів. Розвинені країни вже давно зрозуміли, що вони недостатньо сприяли духовному розвитку особистості, а виховували лише «працівника» і «споживача». Вже ставиться питання про загрозу утворення суспільства «освічених варварів». Причому необхідність переорієнтації системи освіти і виховання в напрямі духовного розвитку називається передумовою виживання сучасної цивілізації.

Саме духовні цінності є і мають бути надалі провідною віссю всієї системи освіти, саме на такому фундаментальному положенні має грунтуватися її діяльність. Основне багатство нашої країни — це люди, їх духовні, інтелектуальні, творчі, продуктивні та інші здібності. Вони є основним ресурсом і фактором розвитку суспільства, причому цей розвиток в умовах становлення інформаційної цивілізації визначатиметься не тільки професійними характеристиками, а й всім комплексом духовних, інтелектуальних здібностей особистості. Розвивати ці здібності, сприяти реалізації особистості в суспільному житті є важливим завданням освіти. Від того, як вона вправлятиметься з ним, залежить майбутнє нашої держави, майбутнє наших дітей.

Для нашої країни проблема полягає у тому, щоб курс на ринкові перетворення, у тому числі і в самій системі освіти, не здолав те, чим завжди сильна була наша система освіти. Духовна основа, орієнтована на найвищі людські цінності, завжди визначала розвиток нашої освіти, незважаючи на заідеологізованість і зашореність, глухоту до інновацій, до всесвітнього науково-технічного прогресу. Саме тому реформи, які об’єктивно необхідні і сьогодні вже відбуваються в освіті, мають бути підкорені головній меті — збереженню і примноженню духовного багатства країни.

Система освіти, спрямована на всебічний розвиток людських ресурсів, відкриє сучасним поколінням набагато більше можливостей для участі в реальних досягненнях економіки і суспільства. Як зазначено в Національній доктрині розвитку освіти України, випереджувальний розвиток освіти забезпечить вихід країни з нинішнього стану, всебічне оновлення суспільства й держави, нації та народу, досягнення гідного рівня життя.

Література

• Thematic debate: Preparing for a sustainable future: Higher education and sustainable human development. — P.: UNECSO, 5—9, October 1998.
• Каленюк І. С. Освіта в економічному вимірі: потенціал та механізм розвитку. — К.: ТОВ «Кадри», 2001. — 326 с.
• Закон України «Про освіту» // Закони України. Т. 10. — С. 168—192.
• Державна національна програма «Освіта». — К.: Радуга, 1994. — 61 с.
• Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті. Проект. — К.: Шкільний світ, 2001. — 24 с.
• Digest of education statistics 2001. National Center for Education Statistics // 2001/digest.
• Розраховано по: World development indicators database, April 2001//.
• Human development report 2001. N.Y., Oxford University Press, 2001. — P. 86.
• M. Carnoy. Structural adjustment and the changing face of education // International Labor Review, 1995. — № 6. — V. 134. — P. 653—672.
• Статистичний щорічник Україна 1999. — К.: Техніка, 2000. — 648 с.
• Україна у цифрах 2000. — К.: Техніка, 2001. — 256 с.
• Основні показники діяльності вищих навчальних закладів України на початок 2000/2001 навчального року. Статистичний бюлетень. К., 2001. — 84 с.
• Thematic debate: the requirements of the world of work. — P.: UNESCO, 5—9 oct., 1998.
• Дж. Сорос. Криза глобального капіталізму. — К.: Основи, 1999.