Главная Культурология Статьи Філологія. Методика. Педагогіка

Філологія. Методика. Педагогіка

Роль метафори у творенні образу України в поезії Є. Маланюка

О. М. Тищенко, канд. філол. наук, ст. викладач

Мова поезій Євгена Маланюка, митця української еміграції першої половини ХХ ст., представляє інтерес для лінгвістів як предмет наукової інтерпретації з акцентуацією на особистості письменника. Відомо, що індивідуальність письменника виражається саме у прийомах його творчості, зокрема у його улюблених образах. Спостерігаючи за образною мовою Є. Маланюка, бачимо зв’язок між особистим життям, ідейними, естетичними позиціями автора та його мовним стилем. Думка його полонить метафоричність, майже жоден рядок поезій не відтворює світ фотографічно, будь-яке явище спрямовано на нас крізь призму авторського світовідчуття. Наприклад, «Гарячий день розлив пекуче злото // І сам втопивсь у сонячнім меду» (140), «Побожно буду жати жито // З колоссям вже достиглих слів» (с. 114) тощо*1.

*1: {Тут і далі цитуємо за виданням: Є. Маланюк. Поезії. — Львів, 1992. — 686 с.}

У своїх творах поет надає перевагу такому стилістичному засобу, як метафора. Зазначимо, що під метафорою розуміємо взаємодію двох компонентів, один з яких (слово, словосполучення, речення, складне синтаксичне ціле) вжито у переносному значенні на основі аналогій будь-якого характеру. Наприклад, «очей квіти», «крові крик», «скавучать набої», «вив голодним звіром грудень», «обличчя творчих катастроф» тощо.

У процесі створення власного художнього світу — своєрідної трансформації навколишньої реальності Є. Маланюк у складі метафор з високою частотою використовує одні й ті самі певні лексеми, так звані ключові лексеми, навколо яких формуються наскрізні образи. Так, ключові антропоморфізми є стрижневими елементами наскрізного персоніфікованого образу землі: «землі прачорне обличчя» (с. 112), «горбата голова землі» (с. 106), «землі чорне тіло» (с. 106) тощо.

Одним з таких наскрізних образів у поезії Є. Маланюка є образ України, репрезентований конкретними ключовими лексемами (див. схему). Розгляньмо декілька аспектів цього образу.

Переймаючись болем за долю Батьківщини, поет розвиває тематику державності, самостійності України. Весь час він озирався на землю, де народився, де жили його предки, де полонився духом козацтва. Згодом відбулося становлення власної історіософічної концепції розвитку України: це земля, яка, за словами автора, довгий час належала до античної Еллади, формувалася в умовах великої, неперевершеної культури. Таким чином, Є. Маланюк бачить Україну як майбутній ренесанс, по-перше, античного світу як певного культурного осередку та, по-друге — великого Риму як взірця державного строю. Так виросли два знаки-символи України — Державного Риму і Степової Еллади.

Аналіз мовотворчості поета виявляє складну структуру образу України, репрезентовану конкретними ключовими лексемами у складі метафор. Звичайно, це — Батьківщина, яку представлено у таких аспектах (схема).

Отже, Україна у Є. Маланюка — це передусім, «Мадонна дикая степів», «Еллада Скитськая, Еллада Степова Сарматських Афродіт, кирпатих Аполонів» (с. 158), це «Чорна Еллада» (с. 213), «Земная Мадонна» (с. 203), а Київ — «Степова Александрія під злотом царгодських мозаїк» (с. 140). Як бачимо, за допомогою конкретних лексем автор створює оптимістичний, високий образ України.

Проте шалена, нестримна любов поета до Батьківщини межує мало не з ненавистю та прокльонами, але ці почуття мають свою зумовленість. Пристрасне жадання Україні гідної долі вимагає від Є. Маланюка непоблажливого ставлення до того, що вона дозволяє погноблювачам витоптувати і сплюндровувати себе протягом століть. Деяку байдужість, схильність добровільно віддаватися у полон, перебувати у рабстві — ці риси України автор уособлює в образах «похотливої скитської гетери», «степової бранки», «подряпаної божевільної блудниці», «коханки, а не матері». З докором поет звертається до України, «розіп’ятої», що лежить «скривавлена і скута, //Мов лебідь в лютім полоні» (с. 115), якій кочовничі орди «тяжко гупають в древні груди». З розпачем звучать його слова: «Невже ж тобі ще може снитися, // Що вільна ти колись була!..» (с. 115). Кульмінацією в цьому ракурсі є вірш «Антимарія», де Є. Маланюк у відчаї проклинає Україну.

У поезіях лунає містицизм, що надає творам особливого трагічного колориту: Степова Еллада перетворюється у відьму-сотниківну. Нічні «шабаші», «чортячі ночі» невипадкові, як невипадковою є поява Вія на сторінках поезій. Відомо, що Вій — це образ, створений М. В. Гоголем на ґрунті народних переказів про Шолудивого Буняка. Творчу ж путь М. Гоголя Є. Маланюк визначає як поступове спустошення душі, що на початку ще була національно повною, згодом перейнялася комплексом малоросійства — викривлення української суті за російським зразком. Тому «вовкулаче чаклунство» у поезіях автора — не просто взята з фольклору система образів, але певний негативний символ гоголівської малоросійської України, творення якої зводиться до примітивної механічної «українізації».

Саме з єдності цих протилежних образів України — Степової Еллади і блудниці, виражених конкретними лексемами у складі метафор, постає складність і непересічність особистості Є. Маланюка.

Як згадувалося вище, батьківщиною Є. Маланюка була степова Україна, тому не дивно, що образи степу, землі, вітру найчастіше трапляються в поезіях у неподільній єдності. Образ рідної землі представлено перифрастичними словосполученнями з опорними конкретними лексемами: «земля», «степ», «лан», «поле» та абстрактними: «простір», «далина», «широчінь», «вись» тощо. Переходячи з вірша у вірш, вони змінюються залежно від настрою автора. Набувши людських ознак, земля, степ і вітер, який наскрізь пронизує поезії, стають живими дійовими особами: поет звертається до них через прірву розлуки то з розпачем, то з докором, а то в нестямі, з ніжністю та любов’ю. Про спорідненість згаданих мікрообразів говорять такі слова: «Мов на бандурі велетенській грає // Співучим вітром припонтійський степ» (с. 140), «Широчінь пронизує вітрами» (с. 131) та ін. Вітер найчастіше виступає як руйнівна сила, ознака самотності, порожнечі, болю: «Так пустельно, так порожньо й сумно, тільки вітер та самота» (с. 178). В образі вітру автор уособлює буремний хід історії, трагічність того часу, умови, за яких ламалися людські долі: «Вили бурі історії, рвали, жбурляли одвічне» (с. 47). Але поряд є інші — світлі, оптимістичні, окрилені образи: «хорал сонценосних вітрів» (с. 86), «веселий гук розхристаних вітрів» (с. 51), «легкий вітер напружує крила // Гнати леготом золото хвиль» (с. 113) тощо.

Як видно зі структури образу України у поезіях Є.Маланюка, батьківщина-держава, і батьківщина — рідна земля є персоніфікованими одиницями і постають перед читачем в образі жінки, тому змальовано їх як реальну істоту за допомогою портретної лексики.

Отже, земля у Є. Маланюка — це жінка, що потребує любові, продовжує рід, є першоджерелом життя: «земля прачорне обличчя», «(земля) так праматірно-вічно розкрила чорноземну укохану плоть» (с. 53). Бачимо, що поет змальовує її стан, тіло, груди: «чорна плоть налита (земля) // Викохує солодку ваготу» (с. 189), «рамена необорні (земля)» (с. 159, 160), «Знаю, медом сонця, ой, Ладо, // В твоїм древнім тілі — весна» (с. 137), «землі чорне тіло» (с. 106), «Головою на Захід і лоном на Схід — // Розпростерла смагляві м’язи» (с. 131), «Тяжко гупають в древні груди (землі)» (с. 132), «Так явно дишуть неоглядні груди, — // О, теплий дух весняної землі!» (с. 189), «перса чорні (земля)».

Гнітючий, ностальгійний настрій народжує образ навічно втраченої землі: «І дощ читає псалтиря // Над схолоділим чорним тілом» (с. 121), «Ні, ти не мати! Шал коханки // У чорнім полум’ї коси, // В обличчі степової бранки — // Хміль половецької краси» (с. 115).

Однак переважає життєдайний світлий образ, як у вірші «Сьогодня»: «І земля — наречена в молочнім цвіту // Мліє солодко в сонячно-яснім меду» (с. 135). Як бачимо, шанобливе ставлення до землі тісно переплітається з повагою до жінки-матері, коханої: «Наречена — Кохана — Нене! ...Весна!» (с. 53).

Так, однією з основних тенденцій мовотворчості Є.Маланюка є зведення у протиставленні різних сторін одного явища (життя/смерть, святий/грішний), що ми й простежили на прикладі суперечливого образу України.

Отже, завдяки використанню широкого спектру стилістичних засобів, зокрема метафори, поезії Євгена Маланюка є динамічними, варіативними. Поетичній мові автора притаманна лаконічність та чітко витримана вибірковість лексичного складу, що виявляється у досить обмеженому колі ключових словообразів як компонентів метафори, проте майже необмеженій кількості варіантів семантико-експресивного трактування їх завдяки незвичайним сполученням.

Література

1. Маланюк Є. Поезії. — Львів, 1992.