Основи політології - Брегеда А.Ю.

2. Історичні типи політичної культури та її основні функції

Важливою умовою формування політичної культури є знання її типів, тобто класифікація її за певними ознаками. Оскільки може бути досить багато, бо такими можна вважати й історичні епохи, і різні форми ставлення до політики, і характер політичної діяльності, і соціальні верстви та групи, які її здійснюють, а також і типи світогляду, то безумовно, що видів типології політичної культури теж є багато.

Так, наприклад, американські політологи Алмонд і Верба на підставі аналізу різних політичних орієнтацій виокремили три типи політичної культури: патріархальний, підданський і активістський. Характерною рисою патріархальної політичної культури, за Алмондом, є брак інтересу до політичного життя, брак чітко виражених політичних ролей у суспільстві, причому орієнтація членів суспільства на вождів племен, шаманів і т. п. не відокремлюється від релігійних і соціальних орієнтацій. Підданська політична культура характеризується сильною орієнтацією на політичну систему і результати її діяльності, а водночас низьким рівнем участі громадян у політичному житті. Активістська політична культура, або культура участі, вирізняється значним інтересом громадян як до політичної системи і результатів її функціонування, так і до особистої активної участі в політичному житті.

Слід зазначити, що в сучасному суспільстві поширені і взаємодіють в основному два типи політичної культури: підданська і активістська. Розглянемо докладніше головні риси кожного з цих типів.

Характерною ознакою підданського типу політичної культури є її здатність бути важливим чинником дійової та швидкої мобілізації народних мас на здійснення соціально необхідних або, як потім може виявитися, надуманих перетворень. Головним виразником перетворень, а потім і головним суддею того, що сталося, стає не людська особистість — безпосередній учасник подій, а історія, яка пізніше дає оцінку зробленому.

За таких обставин привести в рух велику масу людей можна лише за дуже високого рівня дисципліни, порядку й організованості у функціонуванні владних структур. А для цього необхідна надзвичайно жорстка, постійно зростаюча централізація управління з максимальним звуженням кола суб’єктів, що приймають політичні рішення.

За цих умов творча ініціатива як політичний чинник зникає із суспільного життя. Її заступає дисципліна, сліпе виконання чергових указівок і доручень, що неминуче призводить до посилення авторитарних методів політичного керівництва і, кінець-кінцем, до політичного культу. За такої політичної системи політичні культи в суспільстві постійно відтворюються, і це вже практично не залежить від уподобань та рис характеру реальної особи, що очолює державу.

Ось чому існування політичного культу в державі — наочне підтвердження того, що в суспільстві функціонує підданська політична культура. Вона за свого тривалого існування справляє руйнівний вплив на культурні засади політичного процесу: сковує людську ініціативу, породжує безвідповідальність, апатію, страх та відчуження особистості від влади й держави.

На противагу підданській політичній культурі, в активістській політичній культурі основним суб’єктом політичної дії в суспільстві стає людина, а визначальним критерієм оцінки ефективності політичної системи — здатність особистості ініціювати активні політичні дії. Як свідчить історичний досвід, активістська політична культура складніша за своїм змістом, структурою, формами вияву, ніж підданська. На відміну від праці з виконання й реалізації чергових указівок та доручень «згори» для кваліфікованої та конструктивної діяльності людини в політиці потрібен інший рівень знань і уявлень про політичний процес. На сучасному етапі політичного розвитку як в Україні, так і в інших країнах СНД відчувається особливо гостра потреба саме в реальних, що мають практичну спрямованість, політичних знаннях людини, з допомогою яких вона могла б вплинути на політичну владу, взяти активну участь у політичному житті.

Визначальною рисою активістської політичної культури є значне поширення уявлень про автономне існування інтересів особистості та інтересів держави. Такий підхід базується на ідеї, що поєднання суспільного й особистого можливе не через самозречення й абсолютизацію одного та ігнорування іншого, а через формування чіткого уявлення про існуючу ієрархію інтересів, що саме і виводить діяльність суб’єкта на рівень реалізації соціальних потреб.

Як свідчить практика суспільного розвитку, зміна типів політичної культури не відбувається миттєво, а потребує певного часу. Існують своєрідні перехідні стани, коли здійснюється руйнування одного типу політичної культури та становлення іншого. Основними рисами перехідного стану є: багатоманітність політичних орієнтацій без явного домінування хоча б однієї з них, серйозні коливання та зміни політичних уподобань, поширення в суспільстві виявів екстремізму з його схильністю до використання крайніх форм та засобів політичного впливу.

Формування перехідного типу соціальної регуляції поведінки як окремої людини, так і цілих суспільних груп, часто характеризується проміжним станом соціальних норм, тобто таким становищем, коли «традиційні» норми (звичаї) втрачають свою силу, а «сучасні» лише починають діяти [12]. Така ситуація призводить до того, що багато людей керуватимуться в своїй діяльності як новими, так і застарілими політичними нормами.

Нині політологи все більше уваги приділяють вивченню масового типу політичної культури, тобто політичної культури широких верств населення. Ця культура виявляється в суспільному житті в двох видах — як демократична і як автократична. Демократична політична культура характеризується широким переліком реальних громадянських прав і свобод, дійовим контролем громадян за діяльністю владних структур, визнанням політичного інакомислення та вільної гри політичних сил. За своїм характером демократична політична культура є культурою громадянського суспільства та правової держави.

У демократичній політичній культурі виділяють два види: консервативно-ліберальний і ліберально-демократичний. За консервативно-ліберальної культури визнаються громадянські права і свободи з жорсткими саморегулюючими елементами в усіх сферах життя, у тому числі у сфері політичної культури з мінімумом втручання держави. Ліберально-демократична культура передбачає соціальні реформи з боку держави, наголос на соціальній спрямованості всіх сфер життя суспільства, у тому числі й політичної культури.

Для автократичної політичної культури характерною рисою є сильна й неконтрольована влада, яка заперечує демократичні права і свободи громадян у суспільстві. Виділяють два види цієї культури: авторитарну і тоталітарну. Авторитарна культура не заохочує окрему людину й різні суспільні верстви до активної участі в політичному житті. З цією метою офіційна політична ідеологія використовується тільки як засіб впливу на пасивну масу. Характерною ознакою тоталітарної культури є поширення в суспільстві культу вождів, лідерів, звеличування їхньої ролі та широка пропагандистська діяльність для залучення громадян до політичного життя відповідно до настанов політичних керівників і під їхнім контролем.

У західній політології наявні також інші підходи до типології політичних культур. Так, є техніко-економічний підхід, згідно з яким політичну культуру поділяють на доіндустріальну (континентально-європейську) та постіндустріальну (англо-американську), причому останню визнають найбільш високим типом політичної культури.

Поширено також типологію політичної культури з погляду масштабності охоплення населення цією культурою: уніфікована (загальна), домінуюча, фрагментарна, політична культура еліти, політична культура режиму тощо.

У радянській політичній науці в недалекому минулому типологія політичних культур визначалася переважно відповідно до історичних типів економічних формацій і класової структури суспільства. Виділяли такі її типи, як рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична. У межах кожної з них виокремлювалися класові різновиди політичної культури (буржуазна, пролетарська тощо).

Слід зазначити, що перехід від одного типу політичної культури до іншого в суспільстві відбувається хвилеподібно. Цей процес виявляється в тому, що давні традиції та норми, стара політична психологія ще тривалий час співіснують і змагаються з новими. У перехідний період, як свідчить суспільна практика, нова політична культура на початку свого існування не має сталої соціальної бази і далеко не завжди з розумінням сприймається більшістю населення.

Формування політичної культури, яка б відповідала розвиненому громадянському суспільству, має супроводжуватися оновленням політичної ідеології, звільненням її від догматизму та утопічних уявлень, утвердженням у суспільній свідомості концепції правової держави. Для успішного здійснення цього процесу необхідно широко пропагувати в народних масах ідеї свободи й гідності особи, патріотизму, соціальної рівності та справедливості. За цих умов надзвичайно актуальним стає питання про формування в суспільній свідомості бережливого ставлення до політичного й культурного минулого нашого народу, до його історичного досвіду боротьби за соціальне та національне визволення, до прогресивних політичних традицій.

У кожному суспільстві поряд із різними типами політичної культури існують політичні субкультури. У політологічній літературі субкультура часто розглядається як сукупність політичних орієнтацій, що значно різняться від тих, які домінують у суспільстві. Фактично йдеться про особливості політичних культур окремих суспільних груп.

Проте політична культура суспільства не є сумою політичних субкультур. Вона вбирає в себе найбільш стійкі, типові риси, що характеризують політичну свідомість та поведінку основної маси населення. Кожна політична субкультура включає і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру, і те специфічне, що відрізняє дану субкультуру. Її особливості зумовлені відмінностями становища різних суспільних груп в економічній та соціальній структурі суспільства, відмінностями через етнічні, расові, релігійні, освітні та інші риси. Так, певні особливості притаманні політичній субкультурі жінок. У літературі зазначаються найбільш поширені риси цієї субкультури в країнах Заходу: схильність до підтримки партій і організацій консервативного напрямку, що зумовлюється обмеженням соціальних контактів жінок, меншою проти чоловіків політичною заангажованістю, звичкою наслідувати традиційні шаблони поведінки.

Дуже специфічною є молодіжна політична субкультура. Дані соціологічних досліджень, що були проведені в західноєвропейських країнах, дають змогу висновувати про наявність суттєвих відмінностей у базових соціальних орієнтаціях молоді та старших поколінь. Для молодіжної субкультури на Заході характерна перевага таких цінностей, як можливість спілкування і якість життя. Водночас для старших поколінь найбільшою цінністю залишається матеріальний достаток.

Наявність політичних субкультур, що не збігаються, тобто фрагментарність політичної культури суспільства, за певних умов може призвести до небезпечної втрати загальнонаціональних ідеалів та цілей, до надання місцевим інтересам пріоритетного значення проти інтересів загальнодержавних.

Якщо проаналізувати сучасний рівень розвитку політичної культури в Україні за її функціональними особливостями (стан політичної діяльності та політичної свідомості особи, групи або суспільства в цілому), то можна визначити політичну культуру нашого народу як переважно авторитарну, з деякими демократичними й тоталітарними компонентами. Про характер політико-психологічних настанов населення України свідчать дані соціологічних досліджень, проведених ученими Інституту соціології НАН України. Так, переважна більшість опитаних зазначала посилення настроїв, пов’язаних з агресивністю (озлобленість — 88%, нетерпимість — 63%, роздратованість — 83%), що створює емоційний ґрунт для підтримки репресій і придушення демократії. На особливу увагу заслуговує співіснування таких різнонапрямлених тенденцій, як зростання агресивності і водночас байдужості та втоми [13].

На цьому емоціональному фоні закономірним є брак оптимізму, що є характерним для більшості опитаних. У свою чергу, утрата віри в майбутнє повертає людину до минулого як єдиної твердої опори в нестабільній і непередбаченій суспільній ситуації.

Ідея демократії починає сприйматися як надто далека від того суспільства, в якому треба вирішувати реальні проблеми. Відбувається розкол масової свідомості, коли жодна з альтернатив розвитку не отримує безумовної підтримки. Так, в республіканському дослідженні частка респондентів, яка згодна з тим, що за умов демократії проблеми нашої республіки буде швидко розв’язано, становила всього 35%, тоді як 26% уважали, що проблеми будуть ставати все більш складними, 14% дотримувалися думки, що нічого не зміниться на ліпше, і 25% не знали, що відповісти. Отже, створення демократичних умов не сприймається більшістю населення як вирішальна передумова виходу з кризи. При цьому значна частина людей передбачає можливість погіршання ситуації внаслідок «розгулу демократії». Цього погляду частіше дотримуються жителі сільської місцевості і невеликих міст, люди похилого віку і з низьким рівнем освіти [14].

У свідомості значної частини населення все ще панують уявлення про те, що заходи покарання злочинців у нашому суспільстві дуже м’які. Так, 60% респондентів висловилося проти скасування або вдосконалення практики застосування смертної кари. Зараз великі надії на поліпшення людської натури і подолання жорстокості у взаємовідносинах між людьми покладаються на відродження релігії та релігійних цінностей. Але якщо серед невіруючих за розширення застосування смертної кари висловилися 25%, то серед тих респондентів, які заявили про свою належність до православної церкви, — 33%.

Мабуть, релігійність у тій формі, в якій вона поширюється в нашому суспільстві, мало сприяє зниженню рівня жорстокості й нетерпимості. Корені цих явищ сягають глибинних економічних і соціально-політичних пластів тоталітарної системи, яка дуже повільно здає свої позиції і в суспільній практиці, і у свідомості людей.

Є всі підстави говорити про небезпеку поширення сьогодні в Україні ідеології та практики неототалітаризму, який характеризується поєднанням тоталітарної культури минулого з відродженою традиційною культурою. Такий союз створює сприятливу атмосферу для відновлення найбільш стійких стереотипів тоталітарної епохи. В економічній сфері — це психологія зрівнялівки, яка характерна як для казарменно-соціалістичної системи цінностей, так і для традиційної громади. Соціологічні дослідження показують, що егалітарний ідеал розподілу матеріальних благ є досить поширеним у масовій свідомості. Так, репрезентативне опитування населення України показало, що справедливість існування великої різниці в прибутках визнають лише 24% опитаних, 55% — допускають певну різницю, а 13% узагалі виключають можливість будь-якої диференціації прибутків [15].

Небезпеку неототалітаризму пов’язано також і зі стійким політичним стереотипом «руйнування в ім’я створення», коли за основний засіб досягнення будь-якої мети визнається боротьба з реальними або надуманими ворогами і труднощами. Уперше цей стереотип масової свідомості чітко виявився під час дослідження (1987) ставлення молоді до матеріалів, надрукованих у засобах масової інформації з проблем перебудови й демократизації суспільства. Підвищений інтерес молодіжної аудиторії до тем, що містили слово «боротьба» (з бюрократизмом, нетрудовими доходами і т. п.), спостерігався значно частіше, ніж до тем, що мали відбудовчу спрямованість (реформа виборчої системи, перебудова господарського механізму і т. п.) [16].

Ця обставина пояснюється тим, що в політичній культурі нашого суспільства сформувався стійкий стереотип можливого просування вперед тільки всупереч протидіючим соціальним і природним силам. Розвиток суспільства на всіх його етапах розглядався як жорстока боротьба — якщо не з кимсь, то за щось: за врожай, за виконання плану, за єдність і згуртованість наших рядів і т. п. За умов специфічного суспільства, головною визначальною рисою якого була постійна «боротьба на всіх фронтах», у суспільній свідомості поступово сформувався особливий тоталітарний тип політичної культури, що й нині протидіє проникненню демократичної культури, зорієнтованої передовсім на створення, розбудову, а не на руйнування.

Перспективи розвитку політичної культури в Україні полягають насамперед у розбудові громадянського суспільства, тобто демократичних форм управління, забезпечення пріоритету прав і свобод громадянина над правами нації, народу, держави, поділу функцій влади, диктатури закону для всіх громадян і посадових осіб. Але це може відбутися тільки через здійснення реальних, рішучих змін у економічному житті суспільства, активізацію виробництва, формування відповідних культурно-політичних і соціально-психологічних настанов більшості населення України, яке братиме на себе відповідальність за долю своєї держави [17].

Політична культура виконує важливі функції в політичному житті суспільства. У науці під функцією розуміють роль, яку соціальний інститут або явище відіграють у житті суспільства.

Пізнавальна функція політичної культури озброює людей знаннями, необхідними для успішної діяльності у сфері політики, для формування кожною людиною своєї особистої компетентної думки з питань політики й політичного життя. Особливе значення тут мають знання політичних і правових норм, законів країни, політичних принципів, способів політичного управління суспільством, структури та функцій політичної системи і т. п. Пізнавальна функція тісно пов’язана з іншими функціями політичної культури, є їхнім підґрунтям, бо будь-яка функція починається з оволодіння певними знаннями.

Регулююча функція політичної культури виявляється в прямому або опосередкованому впливові на поведінку людей та організацій щодо сприйняття ними політичних подій, оцінки існуючих політичних систем та їх окремих елементів, політичних діячів, посадових осіб апарату управління, а також у впливі на процес підготовки й прийняття політико-управлінських рішень і т. п. Якщо ці рішення приймаються відповідно до існуючої в суспільстві (домінуючої) політичної культури, то це надзвичайно позитивно впливає на всі процеси політичного життя.

Виховна функція виявляється в тому, що політична культура сприяє інтелектуальному розвитку особистості, розширенню його кругозору за рахунок набутих політичних знань. Особливо сильний виховний вплив на особистість справляє політична культура в тому разі, коли засвоєння знань пов’язується з формуванням стійкого інтересу до політичного життя, виробленням певних настанов на суспільно-політичну діяльність і виявляється потім у підвищенні соціальної активності особи, намаганні визначити своє місце і роль у житті суспільства.

Сутність комунікативної функції полягає в тому, що через політичні традиції, які домінують у суспільній свідомості та практиці, стереотипи політичної свідомості й поведінки передаються новим поколінням. Через виховання й навчання, а також під впливом безпосередньої практики нові покоління сприймають існуючі еталони домінуючої політичної культури. Молодь отримує першу інформацію про політичне життя, у неї формуються політичні уявлення й оцінки, орієнтації та настанови, виробляються навички участі в політичному житті.

Інтегративна функція полягає в тому, що політична культура стає опорою існуючої політичної системи, сприяє згуртованості всіх верств населення, створюючи таким чином широку соціальну базу системи влади правлячого класу, забезпечуючи підтримку політичної системи більшістю населення.

Реалізацію функцій політичної культури можна стисло визначити такою формулою: отримання політичних знань, перетворення цих знань у внутрішні переконання громадянина, класу, соціальної групи, перетворення переконань у адекватні їм практичні політичні дії. Треба пам’ятати і ось про що. Без справжньої, масової політичної культури народ перетворюється в натовп, у предмет маніпуляцій користолюбних політиків. Справедливо писав про це відомий український мислитель В. Липинський: «Коли провідна верства певної нації має слабку пам’ять, слабку свідомість і слабку інтелігентність при дуже сильній емоційності і коли вона пам’яті, волі, інтелігентності не хоче в собі розвивати, то нація з такою провідною верствою не може мати ані політичної культури, ані побудованого на ній власного державного життя.

Така нація може тільки вічно «відроджуватися», перебувати в стадії вічного політичного булькотіння і стихійного примітивізму, в стадії недорозвиненої, недержавної нації» [18].